Читати книгу - "ПровІдник, Роман Олійник (Argonayt)"

3

Його слова діють на всіх присутніх наче своєрідний каталізатор. Після них, мої вуха відразу вловлюють недружній хор інших відвідувачів, котрі погоджуються довести до фіналу те заради чого приїхали до мене. Що ж, відкладати нашу подорож більше немає ніяких причин, тож спираючись на костура я перетворююся на того ким вже є останні десятиліття – провідником.

Мабуть для моїх гостей все виглядає наче як якийсь абсурд. Сліпий старигань став поводирем для гурту людей на вузькій, лісовій стежці. Та я вже стільки разів пройшовся цим шляхом, що закарбував у пам'яті кожен зворот, кожен кущик, кожен камінець який нам доведеться зустріти. На випадок чого є ще Степан, та він в основному для того щоб заспокоїти наших супутників, а насправді я завиграшки можу з усім справитися і самотужки. До появи помічника так воно зрештою й було.

Біля входу в підземну печеру ми зупиняємося і я запитую у переляканого чоловіка:

– Як вас звати і чи готові ви першими увійти в підземелля?

– Іван Степанович, – відповідає чоловік і трохи провагавшись погоджується. – Так я готовий іти куди скажете.

Ми потрапляємо в печеру. Тут помітно прохолодно й пахне сирістю. В підземеллі панує непроглядна темрява. Мені це неважливо, та щоб заспокоїти свого супутника беру його попід руку і починаю пояснювати:

– Нам тут недалечко прямувати. Прохід доволі просторий і долівка без перешкод, тож ніяких неприємностей не буде. Ми просто підійдемо до невеличкого озерця. На його бережку буде щось на зразок ложа. Ви вмиєте собі обличчя водою з озерця, зробити кілька ковтків, вляжетеся на ложі і спробуєте заснути.

– І це все? – здивуванню Івана Степановича немає меж.

– Звісно що ні, – подумки посміхаюся на це запитання, яке вже чув незліченну кількість разів. – Коли заснете, то уві сні до вас по черзі прийдуть три сутності. Мушу зізнатися, що я не знаю ні їхньої природи, ні справжніх імен, ні тим паче якими силами вони володіють. Мою цікавість вони категорично відмовилися задовольняти, тож не думаю що вам варто діймати їх такими несуттєвими дрібницями. Просто якщо виникне потреба то сприймати їх так як я їх називаю для себе.

Першим кого ви побачити може прийняти вигляд доброї старенької чи молодої дівчини з тихим заколисуючим голосом. Я зову цю сутність – Дрімотою. З її допомогою ви зануритеся в ще глибший сон де зустрінетеся з наступним створінням. Зазвичай воно нагадує велике багаття, тому для себе зву його Відгонь, інколи з язиків цього полум’я можуть скластися фігура знайомої вам людини, улюбленої тваринки, або якоїсь іншої речі. Не бійтеся та не переймайтеся тим що будете бачити. Просто сконцентруйтеся на своєму і задайте те запитання яке вас найбільше цікавить. Намагайтеся бути максимально конкретними, щоб отримати чітку й однозначну відповідь. Навіть якщо ви відразу не збагнете її сенсу, то нічого, згодом все почуте зрозумієте. Ну і на кінець за вами прийде третя сутність. Буде це маленький чоловічок з лукавим поглядом і кирпатим носиком, я зву його Будінтайнь. Завдяки його допомозі ви зможете повернутися в реальність, а не заблукати десь у вихорах всіляких сновидінь.

– Не думав я що все буде так просто й легко, – в голосі Івана Степановича відчутні нотки ледь прихованого розчарування.

– Це на словах все так просто та легко, а як буде насправді ніхто не знає. У кожного все відбувається по різному.

– То можна розпочинати?

– Звісно. Озерце біля ваших ніг, а ложе неподалік, справа від вас.

Чую плюскіт води, шурхіт одежі, а незабаром і тихе сопіння. Чоловік поринув у сон і скільки він перебуватиме в цьому стані мені невідомо. Втомлено прихиляюся до стінки печери і невдовзі й сам потрапляю під вплив дрімоти. Видіння з’являються практично миттєво, тільки-но я заплющую очі. Перед мною стоїть старенька жіночка, що своїми рисами обличчя дуже нагадує мою давно покійну матір. Саме в такому вигляді ця сутність показалася мені коли я вперше потрапив у це підземелля. Тоді образ мами радше налякав чим заспокоїв мене. Та тепер я не боюся. Щиросердно всміхнувшись істоті я доброзичливо вітаюся з нею.

– І тобі всього найкращого, Провіднику! – голос у сутності схожий на шелест листя під подихом легкого вітерцю. – Бачу знову не один завітав до нас?

– Так. Привів черговий гурт тих хто має свої життєво важливі запитання і чекає відповідей на них.

– Хочеш дізнатися з чим сюди прийшов ось цей чоловік?

– А хіба так можна? Хіба мені це дозволено?

– Сьогодні так.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍