Читати книгу - "Простір без насильства, Ігор Даровський"

   Старий загарчав. Так гучно і тваринно, немов у ньому дійсно сидів дикий звір. Черга почала відступати, все ще продовжуючи знімати. Я вже чула таке гарчання раніше і воно не обіцяло нічого гарного для всіх присутніх.

   – Давайте усі трохи заспокоїмось, – я зробила кілька кроків вперед, ставши перед натовпом, намагаючись утамувати конфлікт.

   – Так, шановний, спілкуймося спокійніше і позитивніше, – невпевнено запропонувала одна з подружок-лисичок. – Це місце вільне від насильства, – вона зробила ще кілька кроків назад, продовжуючи знімати.

   – І якщо ви не заспокоїтесь ми попросимо вас піти… – суворо закінчив молодий хлопець у масці Ведмедя.  

   –  Вільне від насильства кажете? Та що ви знаєте про насильство? – ­ майстер посміхнувся, оголюючи гострі жовті ікла. – Ви слабкі невдахи…

   – Аб’юзер, аб’юзер…, – почала скандувати Лілі і черга потроху підхопила це гасло. – Аб’юзер йди геть! – натовп розпалювався і на крик почали стикатися інші квадробери. Вони діставали телефони і немов мисливці заганяли старого своїми камерами у коло зневаги. – Аб’юзер без хвоста!

   Я відчувала гнів натовпу, що заливав простір енергією агресії та небезпеки. Я ще з дитинства засвоїла, що цькування – це найкращий метод захисту людиноподібних.

   – Ви лише дурна їжа… – майстер зірвав з манекенів маски тварин і зник у ятці.

   За кілька хвилин він вийшов із невеличкою торбинкою і дивлячись на натовп налитим кров’ю янтарним оком, почимчикував у бік лісу.

   Я добре знала цей стан. Його треба було заспокоїти, аби він не наробив лиха. І я пішла за ним.

    Запах та сліди були вельми чіткими. Старий не ховався. Він йшов вперед впевнено, як господар, не сумніваючись у своїх силах. Я розуміла, що відстаю від нього десь хвилин на двадцять і не форсувала події, сподіваючись, що тут у лісі, в природних умовах він швидше заспокоїться.

  Я намагалася рухатись обережно, зупиняючись перед кожним поворотом аби раптом не наштрикнутися на нього. Але я занадто повірила у свої сили. Він вистрибнув ззаду і одразу повалив мене на землю, притиснувши руки до холодної дороги.

   – Їжа… сама прийшла… – він посміхнувся, готуючись до трапези.

   – Зовсім нюх втратив? Яка я їжа…, – я загарчала, готуючись дати відсіч.

   І він зупинився. Обережно понюхав моє хутро і несподівано лизнув мене у ніс.

   – Песиголовці мають триматися в тіні. Батьки не казали тобі?

   – Казали. А ще казали, що ми маємо адаптуватися і ставати ближчими до людей. Як ти, – старий песиголовець відпустив мене і відійшов на декілька кроків.

   – Насправді ми з ними дуже схожі. Мої маски не брешуть. Вони дають силу і вивільняють справжню сутність. А люди у більшості наглі, злі та агресивні. Такі як ми з тобою.

   – Вони такі навіть без масок, – я згадую усі моменти булінгу, що переслідував мене з самого дитинства через мій уявний гіпертрихоз. Спецшколи для особливих дітей і радість від появи нової субкультури, в якій я нарешті могла бути собою. Чи ні?

   – Навіть серед цих хвостатих ми не вдома, – майстер підхопив свою торбинку і подав мені руку, допомагаючи піднятись. Мій штучний хвіст зламався від удару і я з сумом викинула його у кущі.

   – Ну вони лише граються у тварин, а ми…

   – Граються у тварин, як влучно, – він сумно кивнув. – А ми граємось в людей, що граються у тварин. Хоча насправді мали б просто розірвати їх на шматки. Як в старі часи.

   – Зараз ми харчуємося тільки сирим м’ясом з магазину. Як культурні представники суспільства. Хоча іноді справді важко втриматись, – я згадала свої відчуття у натовпі біля сцени. Інстинкти песиголовця не сховаєш.

   – Може тоді вночі вполюємо одного з тих хвостатих людиськ, – він загарчав, – навчу тебе полювати. Назвемо це «обмін досвідом». Вони там все одно всі в масках, хто їх буде рахувати?

   Я бачу, що він не жартує і розумію, що іншого шансу може і не бути.

   – Але лише одного! – я суворо дивлюся на нього. – А потім ти допоможеш мені зробити новий хвіст. І собі один зробиш, адже дійсно що це ти за квадробер без хвоста?

10.10.2024

Кінець