Читати книгу - "Там, де ти мене не знайдеш., Mira"

2Глава 2: Після аварії

Минуло кілька тижнів від того дня, як Ліза залишила лікарню з порожнім серцем і обличчям, на якому намагалася приховати біль. Данило був виписаний, але його стан залишався стабільно неясним. Його пам'ять не поверталася, хоча лікарі запевняли, що з часом він може почати згадувати. Але Ліза все більше сумнівалася, що це коли-небудь трапиться.

Він не пам'ятав її, не пам'ятав їхнього кохання, їхніх обіймів і ніжних слів, які колись звучали щоранку. Він не пам'ятав, як вони сміялися разом на тихих вулицях міста, як мріяли про майбутнє. Тепер все, що він знав — це порожнеча і страх, коли Ліза була поруч.

Він намагався почати нове життя в місті, на яке відправили його батьки, і Ліза розуміла, що їй треба поважати його бажання. Він вибрав інше місто, щоб відновити себе, спробувати забути і пережити трагедію. Вона хотіла, щоб він знову став щасливим, але її серце не могло відпустити його. Вона не могла припинити думати про те, що з ним не так. Що сталося з Данилом, коли він забув усе? Що сталося з тим, хто любив її?

Ці питання постійно мучили Лізу, але найбільше її боліла думка, що він міг знайти когось іншого. Хоча він не пам'ятав її, він був молодим, красивим і привабливим, і Ліза знала, що він мав би змогу зустріти когось нового.

Одного ранку Ліза отримала несподівану новину: Данило переїхав до нового кварталу, зовсім недалеко від неї. Це була можливість, яку Ліза не могла прогавити. Вона вирішила стати його сусідкою, щоб бути поруч, навіть якщо вона повинна була залишатися невидимою для нього. Можливо, таким чином, вона могла допомогти йому повернутися до себе.

Той день, коли вона переїхала, став важким випробуванням для Лізи. Вона намагалася не думати про це, але її серце билося швидше, ніж зазвичай. Вона була настільки близько до нього, але одночасно так далеко. Ліза знайшла невелике затишне помешкання поруч із його будинком, з вікна якого добре було видно його двері. Це був перший крок до того, щоб бути в його житті, навіть якщо він її не впізнає.

Час минав, і Ліза кожного дня спостерігала за ним з далека. Данило виглядав зміненим — зовні спокійний, але всередині, здавалося, постійно відчував себе не на місці. Ліза помічала, як він іноді поглядає вдалечінь, як ніби шукає щось, чого не може знайти.

З кожним днем, коли Ліза бачила його з вікна, її серце все більше билося від болю і надії. Вона не могла припинити думати про нього, навіть коли намагалася вести своє життя. Вона ходила по місту, намагаючись відволіктися від думок про нього, але вони переслідували її на кожному кроці.

Їй було важко, але вона не могла відмовитися від своєї обіцянки бути поруч. Ліза знала, що навіть якщо Данило не пам'ятає її, вона мусить бути там для нього. Іноді, коли він виходив на прогулянки або сидів на лавці в парку, вона зупинялася на мить, дивлячись на нього здалеку, і розуміла, що хоче бути тим, хто допоможе йому знайти себе.

Але Ліза теж боялася. Боялася, що навіть якщо Данило згадуватиме, він більше не захоче бути з нею. Вона була готова залишитися в його житті навіть без його кохання, але не могла відпустити надію, що одного дня все буде по-старому.

Вони були на порозі зустрічі — одна була готова все віддати, а інша не мала ані найменшого уявлення про те, що їхнє кохання колись існувало.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍