Читати книгу - "Там, де ти мене не знайдеш., Mira"

3Глава 3: Нове життя

Данило прокидався щоранку з важким відчуттям, ніби весь світ залишився позаду. Пам'ять все ще була порожньою, і це було найбільше його болем. Хоча лікарі й запевняли, що з часом все налагодиться, він не відчував жодних змін. Його минуле було наче велика чорна пляма, яку не можна було заповнити.

Він почав ходити по місту, знайомитися з новими людьми, але кожен день здавався таким же безбарвним. Люди в цьому місті здавалося, були привітні, але він не відчував зв'язку з ними. Щось бракувало, і він не міг зрозуміти, що саме. Може, це був відголосок того, що він не пам'ятав, але все ж таки, в його серці було порожнє місце, яке неможливо було заповнити.

Данило вирішив почати нове життя. Він знайшов роботу в місцевому офісі, де почав знову вчитися пристосовуватися до звичних справ. Він спробував бути щасливим, як раніше, і навіть зробив кілька спроб заводити нові знайомства. Але всі ці стосунки здавалися йому поверхневими, наче він носив маску, і ніхто не міг проникнути в його справжнє "я".

В одному з таких днів він випадково зустрівся з дівчиною на вулиці. Її звали Марина. Вона працювала в кафе недалеко від його дому і була дуже привітною. Її очі, хоч і не відзначалися яскравою красою, мали якийсь прихований блиск, який притягував до себе. Вони почали спілкуватися, і Данило відчув певну легкість, коли був поруч із нею. Вона була уважною, розуміючою, але він усе одно не міг повністю поринути в ці стосунки. Часом він думав про те, чому його серце не могло розцвісти поруч із нею.

Щоразу, коли він був з Мариною, його думки відразу ж тікали до Лізи, до тієї дівчини, яку він, здається, колись любив. І хоча Ліза була тільки тінню в його пам'яті, її відсутність важила більше, ніж будь-яке нове знайомство. Данило намагався не думати про це, але кожен раз, коли він залишався один, він не міг позбутися думки, що щось йому дуже бракує. Чогось важливого, чого не вистачало.

Одного дня, йдучи додому після роботи, Данило випадково натрапив на Лізу. Вона стояла біля магазину, ковзаючи пальцями по екрану телефона. Здавалось, це була звичайна сцена, але для Данила все відчувалося як удар у серце. Він зупинився, вражений, не знаючи, що робити далі. Ліза підняла очі, і їхні погляди зустрілися.

Їй знадобилося кілька секунд, щоб впізнати його. І хоча він не пам'ятав її, щось у її погляді, у її жестах, у її вигляді нагадувало йому про щось дуже важливе. Чи це була просто випадковість, чи щось більше — він не міг зрозуміти.

«Привіт, Данило», — сказала вона тихо, посміхаючись, але в її посмішці було більше туги, ніж радості. «Ти... ти пам'ятаєш мене?»

Данило відчув, як серце пропустило кілька ударів. Він дивився на неї, на її обличчя, яке було для нього знайомим, і разом з тим чужим. Звідки він міг її знати? І чому він відчував таку сильну прив'язану емоцію до неї, хоча вона не була частиною його спогадів?

«Вибачте, я…», — почав він, але не знав, що сказати далі. Його голос здався йому таким чужим. «Я не пам'ятаю…»

Ліза мовчки кивнула, ніби нічого не сталося. Вона не виглядала здивованою або ображеною. Її погляд був спокійним, але в її очах була якась глибина, яка говорила про те, що вона вже давно змирилася з цією ситуацією.

«Нічого», — сказала вона з легкою усмішкою. «Ми, напевно, не знайомі. Просто здалося, що я тебе впізнала.»

Вони провели кілька хвилин у мовчанні, просто стоячи один перед одним. Данило відчував, що йому не вистачає слів, щоб описати те, що відбувалося всередині. Чи міг він знайти відповіді на всі свої питання, стоячи тут з нею? Чи це була лише випадкова зустріч, або щось більше?

Крок за кроком, їхнє спілкування стало знову частиною його життя. І хоча Данило не пам'ятав її, Ліза була його найбільшим таємничим спогадом, який не давав йому спокою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍