Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"

Глава 1 ПІСОЧНИЦЯ

Глава 1

Пісочниця

 

Сірий жовтневий ранок сьогодні був дещо темнішим та холоднішим за минулі. Чоловік у сірому пальті йшов, тримаючи за руку хлопчика, який підстрибував від задоволення й розуміння того, що сьогодні понеділок, а отже ніякої риби: ні смаженої, ані запеченої – жодної, він ненавидів рибу. «І хто взагалі її може любити?» – думав він, штурляючи ногою каштан, що впав з дерева. Метою було доштовхати каштан до дитсадка, бо взяти його і покласти в кишеню було б дуже легко, а легкі завдання Насту не до вподоби. На перехресті сонячні промені засліпили чоловіка, той, невдоволений, примружив очі. Мабуть, знайшлося б небагато людей, що вгадали б вік цього чоловіка у сірому пальті за його зовнішнім виглядом. Місцями сиве волосся на скронях і потилиці, поодинокі зморшки на обличчі нахиляли би в бік за сорок, але статура, високий зріст, впевнена, навіть спортивна хода, ставили під сумнів його вік. Коли батько з сином увійшли в тінь, чоловік розплющив очі і подивився на світ виразними карими очима, що зблизька нагадували якісь неймовірні планети далекого космосу.

– Синку, я сьогодні, можливо, трохи затримаюся на роботі. Посидиш тихенько з пані Оленою, дочекаєшся мене, добре? – сказав тихим, низьким, хрипкуватим голосом чоловік.

Хлопець, тим часом, зацікавлений каштаном, бив його якомога сильніше й, з неприхованою радістю та посмішкою на всі дев’ятнадцять молочних маленьких зубів, які нагадували драже tic-tac, дивився, куди полетіла його тимчасова іграшка.

– Ти чуєш, що я тобі кажу! – смикнув чоловік сина за руку так, що той ледь не впав. Батько з неприхованою злістю нахилився до обличчя хлопця. – Постійно він не на цій планеті! – просичав він.

– Ч…чую, – майже плакав Наст.

Він одразу починав плакати, коли батько був такий злий. Самі лише неприємні запахи алкоголю та цигарок із рота батька нагадували про покарання, що породжувало інстинктивне відчуття страху та сльози.

– То відповідай, будь ласка, одразу! – трохи вже заспокоївшись, продовжив батько. – І витри сльози, чоловіки не плачуть, – закінчив він уже тихо та спокійно.

Наст уже забув про каштан і намагався встигнути за батьківським темпом. За кількасот метрів вони повернули у двір, де вже можна було побачити чорний паркан Настового дитсадка, уздовж якого невеликими купками лежало пожовкле жовтневе листя. Старий двірник, спираючись на паркан, окинув поглядом результат своєї праці й, помітивши батька з сином, привітно здійняв руку вгору.

– Доброго, – сухо відповів чоловік у сірому пальті, ледь схиливши голову. Зробивши крок за поріг хвіртки, батько зупинився й нахилився до сина.

– Все, йди далі сам, – сказав він тихо, поправляючи шапку на голові сина. – І пам’ятай, будь ласка, що сьогодні, можливо, я затримаюсь… Щоб мені не телефонувала Олена Василівна і не казала, що ти вередуєш!

– Я боюся сам, – тихо вимовив хлопчик, оченята якого були наполовину прикриті шапкою.

– Послухай, синку, – з видихом почав батько, сівши

навпочіпки, щоб повністю бачити синове обличчя, – ти повинен бути самостійним, ніхто не знає, що зробить пан Бог сьогодні, можливо, покличе мене, як покликав твою маму, – видно було, як, здавалося б, нечутливе до емоцій обличчя наповнилося розпачем.

– Ні! – Наст обійняв батька. – Ні, тату, ти ж обіцяв, що тебе ніколи не забере, ти забув? Ти ж позавчора обіцяв! – крихітні сльози потекли з-під шапки.

– Ну все, раз обіцяв – то так і буде, заспокойся! – спробував втішити дитину батько. – Тато ж ніколи не бреше, просто забув трохи.

– Ти справді обіцяв позавчора, коли ми снідали, клянуся, – хлопець хлюпнув носом і протер вовняною рукавицею обличчя від сліз.

– Добре, – тихо відповів тато, знову поправивши шапку і подивившись у очі сину, наче в дзеркало. – Але все одно, ставай уже самостійним. Годі бути десь далеко, а не на землі, погодилися?

– Так, – підшмигуючи, кивнув Наст.

– Ну все, синку, заспокойся і потім заходь, я пішов… бувай, – тихенько прошепотів батько і, ніби хотів поцілувати сина у щоку, але не став цього робити, просто встав і пішов, залишивши сина на самоті.

– Бувай, тату, – вже майже повністю заспокоївшись, відповів хлопчик татусеві, чиє сіре пальто вже промайнуло по той бік чорного паркану.

Повернувшись спиною до воріт і почавши рух кам’яною стежкою, дуже скоро Наст дістався входу у свій корпус. Напис на вхідних дверях закликав «ВИТРІТЬ НОГИ», але хлопець і не помічав цього. Набагато краще йому запам’яталися декілька батьківських ляпасів по шиї, коли Наст із брудними, щойно з калюжі черевиками, заходив і ставав на м’який, чистий килим. Хлопець доволі швидко вчився, тому він ретельно обтер підошву черевиків об килимок на вході й увійшов. Одразу, завернувши у роздягальню, хлопцю відкрилася картина, як багато батьків роздягають й одягають своїх дітей, не забуваючи при цьому зловити момент та поцілувати або обійняти своє творіння. Кожна сім’я стояла біля своєї вузенької шафи, підписаної прізвищем дитини. Наст пробрався до своєї шафки світло-­зеленого кольору, прикрашеної прізвищем «Яковенко», й почав знімати верхній одяг, прокручуючи в голові думки про те, як розповість друзям з групи, що ввечері, коли батько заснув, він дивився по телевізору фільм з кружечком 12+.

– Анастасе, що, твій батько знову поспішає на роботу? – з посмішкою звернувся до хлопця вусатий чоловік, батько хлопчика з його групи. Він завжди звертався до Наста офіційно, вимовляючи повне ім’я.

– Так, – тихенько відповів Наст, схиливши голову.

– Зрозуміло, ееех, хотів би я з ним побалакати про футбол… Ну, потім якось, передавай йому привітання, е-е… від Володі, добре?

– Добре, – ще раз кивнув маленький хлопчик чиє темне волосся вже спадало йому на вуха.

– Щось Маринки досі немає, живе через паркан, завжди перша приходить, може, захворіла? – сам собі пробурмотів вусатий Володимир, дивлячись на шафу праворуч від Настової. Ця шафа була підписана «Гордієнко». Марина Гордієнко була сусідкою Наста по шафах і це, напевно, єдина близькість, яка була між ними. Попри те, що вони були з однієї групи, їхні відносини залишалися дуже складними. Багатші, напевно, за всіх інших, батьки Марини купували їй усе, що дівчинка забажає, і всі ці сотні іграшок Марина приносила до садка де не було чогось подібного для таких дорослих дітлахів як Наст та його група. Але щоб узяти погратися з якоюсь із її іграшок, треба було дати натомість свою. В Наста була лише подряпана маленька людина-­павук, тому він платив каштанами, які збирала Марина, щоб потім кидати їх в інших дітей. Дитиною, якій у лоба прилетить його ж каштан від товстої дівчинки з косами солом’яного кольору, часто бував сам Наст. Тому їхні відносини можна було назвати прохолодними.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍