Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"

– Привіт, друже! – привітався рудий хлопчик у зелених панчохах і тепло обійняв Наста.

– Привіт! – так само тепло відповів чорнявий хлопчик у синіх панчохах.

– Я чув від батьків, – схвильовано почав Данилко, озираючись по сторонах, – Маринка сильно захворіла на вихідних. Її сьогодні не буде! Всі іграшки, що в п’ятницю залишилися, ми можемо брати без дозволу, – радісно прошепотів рудий Насту, прикриваючи долонями вушко друга, щоб ніхто сторонній не почув.

– Круто! – по-справжньому зрадів Наст, адже сьогодні йому так і не вдалося принести каштан.

– Мій тато нову машину купив! – раптово похвалився рудий.

– Вауу! А яку? – з широкими від зацікавленості очима, запитав Наст. Крихта смутку й заздрості промайнула в голосі хлопчика – Яковенко старший досі годував жданиками свого малого з приводу купівлі авто.

– Джип! Чорний! – гордовито вимовив рудий і трохи вип’ятив груди, немов сам став власником джипу.

– Нічоого собііі! – не вірив своїм вухам Наст і з великим розпачем додав. – Мій тато каже, що з його роботою неможливо заробити на машину.

– Неправда, мій тато казав, що на будь-якій роботі можна заробити, головне силкуватися. Твій тато неправий!

– Мій тато правий! – зі злістю почав Наст, за кілька секунд змінивши заздрість та розпач на агресію так, що аж щоки стали червоні, але раптово вихователька ввійшла у роздягальню і голосно промовила:

– Діти, всі, хто перевдягнувся, – в їдальню, хто не готовий, покваптеся та йдіть. Батьки, будь ласка, залишайте своїх янголят, усе з ними буде добре, віддам цілісінькими й неушкодженими, – пані Олена щиро посміхалася одразу до всіх.

Їдальня для Наста була місцем або великого розпачу, або задоволення – саме тут вирішувалася доля майбутнього настрою хлопчика на день. Миті, коли кухарка Ольга вирішувала піти не за графіком і зробити замість рибного філе курячі котлетки, мабуть, були найкращими моментами з життя в садочку для Наста. Кожного разу, коли Ольга готувала страви з риби, Олена Василівна сідала на стілець поруч із Настом і стежила, щоб він з’їв усе, навіть якщо хлопчик плакав та благав, жінка хоробро виконувала прохання батька – щоб син з’їдав усе у садку, тому що в іншому випадку Наст міг не поїсти жодного разу за день.

Віктор, батько Наста, працював охоронцем у торговельному центрі. Не дивлячись на те, що чоловік був гідрогеологом із вищою освітою, він продовжував працювати охоронцем, бо у Львові було дуже мало підприємств, яким були потрібні такі фахівці. Знайти гарну роботу в Україні

часто допомагали родичі або знайомі, але, не у випадку Настового батька. Віктор не мав знайомих. Не мав він і батьків. Його перші спогади були з дитячого будинку, і саме дитячий будинок загартував його характер і зробив його тим, ким він є зараз. Попри агресію та інколи навіть жорстокість щодо єдиної рідної для нього людини, він любив свого сина більше за все на світі. Так сильно, напевно, він любив тільки свою покійну жінку, яка стала його першим та останнім коханням.

Мама Наста мала татарське коріння, тому її незвичне для західноукраїнської місцевості ім’я Шагіда часто викликало посмішки та цькування. Шагіда також не мала батьків, але знала, що десь у Криму живуть її далекі родичі, які із задоволенням приймуть її будь-якої хвилини, якщо дізнаються про її існування. Про родичів у Криму їй розповіла директорка дитячого будинку. Лист, що батьки Шагіди залишили перед тим як зникнути назавжди, мав контакти та прізвища нібито родичів дівчинки на півострові. Втім, процес репатріації так і не відбувся. Сигнали та листи, що відправляла адміністрація дитячого будинку до родичів Шагіди не мали зворотнього зв’язку, а після випуску з сиротинця Шагіда не схотіла їхати та шукати своїх кревняків. В її душі застигла образа, а вихор подій та почуттів, що закрутився між нею та Віктором, залишив в небутті ті згадки про родичів. Мама Наста була дуже вродливою дівчиною, тому відразу сподобалася Віктору. Від першого і до останнього погляду між ними була любов, довіра й взаєморозуміння. Тому після того, як її не стало, батько Наста дуже змінився і зовнішньо, і внутрішньо. Він почав пиячити майже щодня наодинці. Часто доходило до того, що він брав фотографію жінки і розмовляв з нею. Розповідав про все, що діється навкруги: про сина, про дітей у садку та п’яних відвідувачів торговельного центру. Якби Наст побачив хоч раз якийсь із цих монологів, напевно, його дитяча психіка зазнала би шкоди. Але, на щастя, Бог відвів хлопчика від таких емоцій. Коли батько сідав пити – хлопець швидко намагався засинати, бо знав: якщо він щось накоїть, батько в такому стані не стане робити зауваження – негайно відлупцює ременем.

Цього ранку все йшло дуже добре. Вівсяні пластівці з молоком були для Наста дуже смачним варіантом сніданку. Тож, поївши та почувши довготривале «Одягайтеся, йдемо гуляти» від Олени Василівни, Наст підірвався зі стільця й побіг у своїх синіх панчохах до роздягальні. Тим часом із іншого кінця кімнати зелені панчохи з шаленою швидкістю бігли по п’ятах чорнявого хлопчика.

– Ги-ги-ги! – Наст та його друг Данилко штовхалися, хапали одне одного за одяг.

Метою було досягти роздягальні першим. На повороті Данилко, розуміючи, що не встигає, навмисно поставив підніжку другові, і той полетів на м’який килим, виставляючи руки перед собою.

– Ааай! – заскиглив Наст, тримаючись за зап’ясток. – Так нечесно, – сльози наповнили карі оченята хлопчика.

– Пробач, Насте… Я не хотів, щоб ти вдарився, – перелякано почав Данилко. – Пробач, друже, будь ласка. Дай-но мені руку.

Наст простягнув другові травмоване зап’ястя. Той обережно взяв його в долоню, а іншою рукою почав робити рухи, немов хапається за щось маленьке біля зап’ястка й витягає.

– Що ти робиш? – поцікавився Наст, насупивши брови.

– Уяви, що біль всередині руки, а його хвіст стирчить… Ось тут… Ось, дивись, – Данилко тикав у простір трохи вище від місця, де боліло. – А тепер я беру й витягую повільно цей біль за хвіст, – він почав тягнути невидимий хвіст.