Читати книгу - "Два дні в Берліні, або Моя п’ята втеча, Oleksandr Shevchenko"

— Щасливий... Тільки побачити їх не можу.

— Але живі. Живі! Живі — щастя, — наполягав він на своєму.

— Так... — мені відверто не хотілося продовжувати розмову.

— У мене також сім’я. Велика. Тато. Мама. Сестри. Жінка. Всі були. Велика сім’я. Ми із Сирії. Було свято. Всі були за столом. У моєму домі в Сирії. Я вийшов на вулицю за водою, хотів робити чай. Ракета — пуф! — він показав руками вибух, — немає дому. Немає сім’ї. Всі були — пуф! — нікого немає. Зникли! Я поїхав у Німеччину. Втік від війни, як ти. Готую кебаби. 17 років.

— Співчуваю... — що ще я міг йому відповісти?

— Вони, — він показав пальцем вгору, — хочуть нас знищити. Всі вони. Завжди хочуть знищити маленьких людей. Щоб нас не було.

— Так... Ми воюємо з росіянами уже понад тридцять років, — я все ж спробував підтримати розмову, але він махнув рукою й знову вказав пальцем вверх:

— Всі вони. Росіяни, американці, китайці, сирійці, німці — це ми — маленькі люди. А є ті, на горі. І вони хочуть нас знищити. 

— Але ж беруть зброю в руки й воюють маленькі люди.

— Так. І знищують. І вмирають. А ті, на горі, живуть. І нам треба вижити. Добре, що ти втік. Маєш жити.

Сирійський конспіролог відвернувся й почав зрізати підсмажене м’ясо з вертелів, а я зробив кілька ковтків кави. Не відволікаючись від м’яса, він продовжив свої роздуми, говорячи чи то зі мною, чи то сам до себе:

— Я — маленька людина. Я роблю кебаби. Роблю хумус. Роблю чай і каву. Для всіх. Прийде німець — для нього кебаби. Прийде американець — для нього кебаби. Прийде росіянин — для нього кебаби. Приїхав ти з Польщі — і для тебе кава та кебаби. У мене немає ворогів. Я не хочу вбивати. І не хочу вмирати. Я хочу робити кебаби.

— І для тих, хто вбив твою сім’ю?

Він зупинився, поклав ніж на стіл і уважно подивився мені в очі:

— На Сирію ракети кидали всі. Американці, німці, французи, росіяни, китайці, турки, ІДІЛ. Звідки я знаю, чия ракета впала на мій будинок? Я можу ненавидіти всіх. А можу робити кебаби. Всім.

Я замислився, що йому відповісти, але в кафе увійшли двоє німецьких підлітків. Анвар їм посміхнувся: «Доброго ранку, друзі мої! Чого бажаєте?» Вони замовили два середніх вегетаріанських кебаби, і Анвар зі словами «Чудовий вибір! У мене найкращі веге-кебаби в Берліні!» почав готувати. Я ж зробив ще кілька великих ковтків кави й, сам не помітивши того, задрімав, зморений безсонною ніччю в поїзді й постійним стресом та окутаний приємним теплом цього приміщення. Крізь дрімоту я відчував запах кави на столі та чув розмови клієнтів, які почали заходити до Анвара один за одним. У такому напівсонному стані я провів наступні півтори години, а коли прокинувся, замовив порцію хумуса з пітою й ще одну чашку кави, що й стало мені чудовим сніданком. Коли я почав збиратися, Анвар підійшов до мене:

— Алехсі. Це тобі маленька пам’ять, — він протягнув тонкий позолочений ланцюжок на шию з півмісяцем та зіркою, — нехай благословить тебе Аллах.

— Дякую, — я одразу одягнув ланцюжок на шию й потиснув йому руку. Попри свої конспірологічні теорії, ця щира людина з важкою долею ви́кликала в мене симпатію.     

***

Наступні пару годин я бродив по вулицях району, не відходячи далеко від будинку, де мешкав Хаміт. Після всього пережитого за останні кілька діб мені треба було побути на самоті, освіжитися та впорядкувати всі свої думки та емоції. Отож, що ми маємо? 34-річний колишній журналіст-розслідувач, що зробив собі кар’єру в короткий міжвоєнний період, вчетверте у своєму житті в останню хвилю втік від окупації та неминучої страшної смерті. Тепер я в Берліні, з усіх моїх речей у мене залишилося все, що вмістилося в валізу та рюкзак, а зі знайомих людей у цьому місті — колишні однокурсники з факультету журналістики у Вроцлаві, Хаміт і Анна, до якої я ще навіть не писав. Ну а тепер ще й повар Анвар, з яким можна поговорити про маленьких людей та сенс воєн.

Років з п’ятнадцять тому, коли я так само втікав у Польщу, я міг розраховувати на непогану державну допомогу, яка зрештою тоді й допомогла мені прожити перший рік і закріпитися в цій країні. Це була моя перша втеча. Але це було в позаминулому житті, зараз жодних спеціальних умов ані для поляків, ані, тим паче, для українців ніхто вводити не збирається. Вигрібати доведеться самому. Що в мене точно є — це німецька, англійська та польська мови, не враховуючи двох рідних — української та російської. Практика показує, що перекладачі потрібні в усі часи, тому почати варто саме з цього.

А ще є не зовсім добре, як на нинішні часи, резюме. Колись я пишався самим фактом роботи на «Радіо Вільна Європа», а особливо моїми численними розслідуваннями. Коли нам із редакційною групою вдалося майже шпигунськими методами, за допомогою хакерів, хитрощів та підкупу, викрити російську агентурну мережу в Київраді, я став справжньою зіркою української міжвоєнної (тоді ми називали цей період повоєнним) журналістики. Мої розслідування читали сотні тисяч людей, кількість моїх підписників у соцмережах збільшилася в десятки разів. «Вільна Європа», звісно, запропонувала мені чудовий контракт, що дозволило остаточно покинути Вроцлав і переїхати в Київ. Кілька років я прожив як справжній селебріті й уже налаштовувався, що так триватиме завжди. Мені щойно виповнилося тридцять, коли Коаліція атакувала Україну.