Читати книгу - "Два дні в Берліні, або Моя п’ята втеча, Oleksandr Shevchenko"

Дивлячись ретроспективно, мені здається, тепер я розумію усю логіку розвитку подій. У першій російсько-українській війні Україна здобула перемогу завдяки західній підтримці, яка дозволила не програти, і чуду, яке зламало хребет тодішній російській державі й дозволило нам виграти. Але незаслужене чудо призвело до того, що перемога стала пірровою. Суспільна ейфорія від перемоги та подальшого довгоочікуваного вступу в Євросоюз дозволила глибоко корумпованій політичній еліті закріпитися у владі. Особисто для мене це було дуже зручно, адже завжди були теми та можливості проводити гучні розслідування. Та й для більшості суспільства, здається, це теж було зручно. Люди повернулися до звичайних методів заробляння грошей, в умовах, коли немає повітряних тривог, дронів, воєнного стану й постійного стресу. І самого цього факту вистачало, щоб життя здавалося прекрасним.

Насправді, корумпована система здатна прокормити достатню кількість людей, щоб у суспільстві зберігалася сонна пасивність та вдоволення. Робочий клас може заробляти десь на бурштині, чиновники середнього рангу продають довідки та дозволи, а для чиновників вищого рангу золотим дощем ллються гранти ЄС. Юристи заробляють у судах, що по суті стають аукціонами, інтелігенція збирає свій врожай на вступних екзаменах, сесіях та захистах кандидатських робіт, а військові підторговують зброєю... Навіть митники не залишилися ображеними, бо, вступивши в ЄС, Україна не вступила до Шенгенської зони, що дозволило залишити західний кордон. Це був ідеальний суспільний договір, заснований на взаємному обмані. Кожен мав свою «чорну бухгалтерію» і, в результаті, всі були задоволені. Вся ця конструкція була увінчана модними синьо-жовтими прапорами, які були розвішані усюди, а особливо там, де найбільше кралося. На політичному рівні будь-які розмови про корупцію після війни маргіналізувалися — бо про які такі недоліки можна говорити в країні, яка виграла найстрашнішу війну ХХІ століття? Яка корупція в країні Європейського союзу? Тому жодних антикорупційних, реформаторських політичних сил не виникало й не могло виникнути. А наші розслідування читались народом як добра белетристика, та навіть майже як жовта преса. Люди люблять гарно написані історії про гучні розкриття, а мені й моїм співпрацівникам це забезпечувало сите, красиве життя.

Тоді, у міжвоєнний період, зовсім не хотілося думати, що цей дивний державний устрій утримує державу в стані найбільшої у світі бутафорії. Сп’янілі перемогою, ми не хотіли (а може, уже й не могли) тверезіти.

Між тим, у Росії, після болісного програшу й короткого періоду внутрішньої кризи, до влади прийшов президент Владімір Громов, який у своєму інавгураційному виступі оголосив, що його метою на посаді буде виправити трагічну помилку Петра І й повернути Росію на її «справжній, Богом даний шлях розвитку». Якщо коротко — Росія, за його словами — це окрема цивілізація, і спроби нав’язування європейськості (до таких спроб він включав франкофілію російських еліт ХІХ століття, німецьку теорію комунізму в ХХ столітті й англосакську теорію капіталізму на початку ХХІ століття) були насиллям над цією, «російською цивілізацією».

Що це означало на практиці, стало зрозуміло невдовзі, коли в Пекіні президенти Росії, Ірану та держсекретар КНР урочисто оголосили про створення коаліції «Три Тигри». Одразу був представлений величезний пакет документів про інтеграцію економічних систем трьох держав та навіть спільна Конституція Коаліції, яка фактично означала створення конфедерації. Спільна армія, спільний сенат — одна верхня палата парламенту та три нижні в кожній країні. Президенти Росії та Ірану та держсекретар КНР оголошувалися «Лідером Європи», «Лідером Арабів» та «Лідером Азії» відповідно. При цьому кожен із Лідерів лише сам, добровільно міг піти у відставку. Жодного механізму його усунення не було. Він лише мав обов’язок призначити свого наступника, на випадок хвороби або наглої смерті. У спільній концепції зовнішньої політики Європа оголошувалася «сферою інтересів» Москви, Азія — Пекіну, арабські країни — Тегерану. Що означало поняття «сфера інтересів» і наскільки глибоко ці інтереси мали зайти, залишалося лиш здогадуватися. Словом, це був революційний проект з амбіціями всесвітнього масштабу.

Знову-таки, з перспективи сьогодення здається очевидним, що треба було серйозно готуватися до нової війни. Що ці «сфери інтересів», об’єднання армій, модернізація — просто так не минуть. Але тоді, коли суспільство лише почало звикати до ритму мирного щоденного життя, цей солодкий сон заволік нас так глибоко, що реальність ми сприймали лише крізь її рожеве, але й криве дзеркало.

Тому черговий удар став шоком, який ввів у ступор. Пережити вдруге 24 лютого для одного покоління — це забагато. Та й ворог уже був зовсім не той. Це була не пострадянська, застаріла демотивована армія, якою командували корумповані генерали, що всерйоз розраховували взяти Київ за три дні. На цей раз це було диявольське об’єднання трьох сил, що доповнювали одна одну. Російські ресурси, китайські технології, іранська фанатичність. Вони брали місто за містом, маючи перевагу у всьому. У них було в рази більше зброї, більше людей, більша мотивація. Їхні солдати — бездушні зомбі — продукт злиття пропагандистських технологій трьох найжорстокіших авторитаризмів світу. Здавалося, вони не знають втоми, болі, не задають питань і не сумніваються. Вони просто виконують свою функцію — вбивати. І пруть, пруть, пруть.

Чернігів був захоплений у перші години, у батьків не було шансів звідти виїхати. Я був у Києві, і це дало мені трохи більше часу, яким я й скористався — забрав із собою брата, і вдвох, машиною, ми виїхали до Львова. Брат — ветеран, герой першої російсько-української, ще деякий час упирався, силуючись піти в територіальну оборону, та я зміг його переконати, що в цих умовах — це чисте самогубство. Так відбулася моя друга втеча.