Читати книгу - "Некохана для альфи, Данута Шемеляк"

2. Відмова від долі

Всеволод сидів у своєму маєтку, у величезному кріслі біля каміна, де вогонь тріщав, кидаючи тіні на його різке обличчя. Тиша була густою, майже відчутною, але вона не приносила спокою — а радше душила, як зашморг. На столі перед ним стояла пляшка віскі — уже наполовину порожня, — і келих, який він стискав так, що скло тріщало в його долоні. Третій келих за годину, але навіть алкоголь не міг заглушити її запах, що в’ївся в нього, як прокляття. Він навіть не знав її імені, але вона вже отруїла його спокій.

Він закрив очі, але це лише погіршило все. Її образ спалахнув перед ним, як насмішка: непоказна, у тому сірому светрі, що висів на ній, як мішок, із легким рум’янцем на щоках і пасмами волосся, що вибивалися з недбалого пучка. Нічого особливого. Нічого, що могло б виправдати той вогонь, що розривав його зсередини, той голод, що змушував його звіра гарчати й рватися назовні. "Я не тварина", — подумав він, його щелепи стиснулися так, що зуби заскрипіли. "Я не скочуся до цього". Але звір у ньому сміявся — низько, глузливо, — знаючи, що він бреше собі.

Він різко встав, руки затремтіли, кігті вирвалися на мить, дряпнувши підлокітник крісла. "Вона ніхто", — прогарчав, його голос був хрипким від люті. Але чому тоді її запах переслідував його? Чому її очі — сіро-зелені, прості, але живі — врізалися в його пам’ять, як кинджал? Він ненавидів її. Не просто за те, що вона була його парою, а за те, що вона була такою... звичайною. Найсильніший альфа, той, хто розчавив десятки ворогів, чий клан тремтів від одного його погляду, і ця... ця дівчина в дешевому светрі? Це було приниженням, насмішкою долі, і він відчував, як його гордість корчиться від болю.

Тієї ночі він наказав своїм людям дізнатися про неї. Через кілька годин на його стіл ліг тонкий аркуш паперу: Діана Кравець, 29 років, офісна працівниця в страховій компанії, самотня, без родини, без минулого, яке варто згадати. Звичайна. Сміховинно звичайна. Він прочитав це, і його нутро заклекотало, як вулкан перед виверженням. "Діана", — прошипів він її ім’я, і воно обпекло йому язик, як кислота. Він розірвав аркуш на шматки, кинув їх у вогонь і дивився, як папір згоряє, ніби це могло знищити її з його життя. "Ніколи", — гаркнув він, його голос відлунював у порожній кімнаті.

Але позбутися її було не так просто. Вона була його істинною парою — прокляттям, що текло в його крові, магією, старою як світ. Убити її? Він уявив це на мить — його кігті на її шиї, її кров на його руках, її очі, що гаснуть. Його звір завив від болю при цій думці, і він ударив кулаком по стіні, розбиваючи штукатурку. Ні. Убити її означало вбити частину себе — зв’язок розірвав би його душу, залишивши тіло порожньою оболонкою. Він ненавидів її за це ще більше — за те, що вона тримала його в полоні, навіть не знаючи цього.

"Тоді що?" — подумав він, його розум гудів від люті й відчаю. Він ходив по кімнаті, його кроки були важкими, як удари молота. Відправити її геть? Заслати кудись далеко — на інший континент, у глушину, де її запах не дістанеться до нього? Але зв’язок не зникне — він відчуватиме її навіть через океан, її присутність гризтиме його, як голод, що не втамувати. Знищити її життя? Розвалити роботу, дім, змусити тікати, ховатися, стати тінню, щоб вона ніколи не наважилася наблизитися? Він усміхнувся — тонко, хижо, — але усмішка зникла так само швидко. Це не спрацює. Вона його пара, і доля завжди знайде спосіб повернути її до нього.

Він зупинився, його погляд упав на ніж, що лежав на столі — гострий, зі срібним лезом, подарунок від старійшини клану. "А якщо..." — подумав він, і його рука потягнулася до нього. Не вбити її, а себе? Розірвати зв’язок ізсередини, вирізати її з його душі, як гниль із дерева? Але він знав — це неможливо. Срібло могло поранити його, але не знищити зв’язок. Він кинув ніж у стіну, лезо встряло в дерево з глухим звуком, і він розсміявся — сухо, гірко, як божевільний. 

Він ненавидів її за все. За її простоту, що принижувала його велич. За її слабкість, що змушувала його відчувати себе безсилим. За її існування, що кинуло виклик його контролю. Він уявив, як ламає її — не фізично, а духом, змушує її відректися від нього, ненавидіти його так, як він ненавидів її. "Нехай вона сама втече", — подумав він, і його очі звузилися. Але навіть ця думка була брехнею — він знав, що не відпустить її, що звір у ньому не дозволить. Її запах і життя — усе це вже було частиною його, і він ненавидів себе за це не менше, ніж її.

***

Тим часом Діана лежала у своїй маленькій квартирі, дивлячись у стелю. Їй не спалося. Щось було не так із тим вечором, із тим чоловіком. Його погляд — хижий, владний — залишив по собі дивне тепло в грудях. Вона перевернулася на бік, стискаючи ковдру. А потім прийшов сон: темний ліс, місяць над головою, і висока постать із золотими очима, що наближалася до неї. Вона прокинулася, важко дихаючи, з відчуттям, що її шкіра палає. "Що за маячня?" — пробурмотіла вона, але серце калатало, ніби знало більше, ніж розум.

***

Наступного дня Всеволод вирішив довести собі, що це лише мить слабкості. Він поїхав до центру міста, де, як повідомили його люди, Діана працювала. Сидів біля її офісу, ховаючись у тіні дорогого автомобіля, і спостерігав. Вона вийшла на обідню перерву — у тому ж сірому светрі, з пакетом із найближчої пекарні в руках. Її рухи були неквапливими, майже ледачими, але він не міг відвести очей від того, як вона відкинула пасмо волосся за вухо. Його пальці стиснули кермо так, що метал заскрипів.

"Слабка. Проста. Недостойна", — повторював він подумки, але звір у ньому вишкірився, відчуваючи її близькість. Він різко завів двигун і поїхав геть, обіцяючи собі більше не повертатися. Та глибоко всередині знав: це брехня.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍