Читати книгу - "Некохана для альфи, Данута Шемеляк"

3. Напруга зростає

Всеволод не збирався повертатися. Він поклявся собі, що Діана — це лише помилка природи, яку він виправить своєю силою волі. Але вже за два дні ноги самі принесли його до її світу. Він стояв у тіні навпроти її офісу, спостерігаючи, як вона виходить із будівлі — цього разу в темно-синій сукні, що облягала її стегна трохи більше, ніж той клятий светр. Її волосся розвівалося на вітрі, і він відчув, як його звір заворушився, вимагаючи вийти на поверхню. Він стиснув кулаки, нігті вп’ялися в долоні до крові. "Ні", — прошипів він крізь зуби.

Він почав стежити за нею — не тому, що хотів, а тому, що мусив довести собі, що вона нічого не варта. У кав’ярні, куди вона зайшла, він сів за дальній столик, сховавши обличчя за газетою, яку навіть не читав. Її голос, коли вона замовляла каву — м’який, із легкою хрипотою, — пробирав його до кісток. Він уявив, як цей голос шепоче його ім’я, і різко відкинув газету, ледь не перевернувши стіл. Офіціантка здивовано глянула на нього, але Всеволод уже не звертав уваги на інших. Його очі були прикуті до Діани.

Вона сиділа біля вікна, гортаючи щось на телефоні, і час від часу підносила чашку до губ. Її рухи були прості, буденні, але в них було щось, що зводило його з розуму. Може, те, як вона облизала краплю кави з нижньої губи, чи як її пальці стиснули чашку — занадто ніжно для його грубого світу. Він відчув, як вогонь піднімається від живота до грудей, і зрозумів, що це не просто звір. Це було щось людське, те, чого він не міг контролювати. Він ненавидів її за це.

Діана не знала, що за нею стежать. Але вона відчувала. Уже кілька днів її переслідувало дивне відчуття — ніби хтось дихає їй у потилицю, ніби повітря навколо неї стало густішим. Учора вночі їй знову наснився той ліс, той чоловік із золотими очима. У сні він наблизився до неї, його руки — великі, сильні — ковзнули по її талії, і вона відчула, як її тіло здалося йому ще до того, як розум прокинувся. Вона прокинулася, важко дихаючи, із соромом і бажанням, які горіли під шкірою. "Це ненормально", — сказала вона собі, але сьогодні в кав’ярні це відчуття повернулося. Вона підняла очі й побачила його.

Всеволод не встиг відвести погляд. Їхні очі зустрілися через скло, і на мить світ завмер. Її погляд був спантеличеним, але в ньому промайнула іскра — підсвідома, дика, ніби вона впізнала його. Він встав із місця, кинув кілька купюр на стіл і вийшов, не чекаючи, поки вона зрозуміє, що відбувається. Але доля, ця клята жартівниця, мала інші плани.

На вулиці він завернув за ріг, але почув її кроки. Діана, сама не знаючи чому, пішла за ним. Може, це був той погляд, може, її власна цікавість, але вона крикнула: "Гей, зачекайте!" Її голос тремтів, але в ньому була рішучість, якої він не чекав від "простої" дівчини.

Він зупинився, не обертаючись. "Іди геть", — сказав він низьким, грубим голосом, у якому звучала загроза. Але вона не пішла. Вона підійшла ближче, і її запах — той самий, що переслідував його ночами, — ударив йому в ніс. Він розвернувся різко, схопив її за руку і притиснув до стіни провулка, куди вони зайшли. Її зап’ястя тремтіло під його пальцями, але вона не відвела очей.

"Ти хто такий?" — видихнула вона, її голос був тихим, але в ньому чувся виклик. Її груди здіймалися від швидкого дихання, і Всеволод відчув, як його контроль тріщить по швах. Він нахилився ближче, його губи опинилися в кількох сантиметрах від її вуха. "Тримайся від мене подалі, — прогарчав він. — Ти не знаєш, з ким граєш". Але голос зрадив його — у ньому бриніло щось темне, голодне.

Діана затремтіла, але не від страху. Її тіло відгукнулося на його близькість — тепло розлилося по венах, і вона відчула, як її коліна підгинаються. "Тоді чому ти скрізь, там де я?" — прошепотіла вона, сама дивуючись своїй сміливості. Його очі спалахнули золотом, і на мить їй здалося, що він зараз поцілує її. Але він відштовхнувся від стіни, відпустив її руку і пішов геть, залишивши її стояти з божевільним серцебиттям і відчуттям, що вона щойно торкнулася до чогось забороненого.

Тієї ночі Всеволод повернувся до маєтку в люті. Він розбив дзеркало в своїй кімнаті, розірвав сорочку, намагаючись позбутися її запаху, що в’ївся в нього. Але коли він упав на ліжко, сон узяв гору. У ньому він бачив її — Діану, голу під місяцем, її шкіра сяяла, а очі кликали його. Він узяв її там, у лісі, грубо і водночас ніжно, і прокинувся з її іменем на губах, із вогнем, що пік його тіло. "Прокляття", — вилаявся він, знаючи, що це тільки початок його падіння.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍