Читати книгу - "Зізнання за мить до смерті, nikalajka"

Його погляд зірвався вгору.

І застиг.

Вона стояла на самому краю.

Її нога — в повітрі.
Ще мить — і...
Ні.

Його серце билося, як барабан у військовому марші.

І він зробив крок.

Бо знав.
Бо між ними була правда, яку розуміли лише двоє.
Тиша, яку поділяли тільки вони.
Біль, про який не знали інші.

Він мав говорити.

Мусив.

Голосно.
Чітко.
Без страху.

Щоб вона почула.

Щоб вона зрозуміла.

Що він не просто бачив її.

Він — знав її.

— Ти — ніщо, — слова пролунали твердо, і лише на мить Артем завмер.

Площа завмерла разом із ним. Шепіт згас. Глузування припинилися, наче хтось натиснув кнопку "вимкнути звук". Тепер усі дивилися тільки на нього.

Та для нього існувала лише одна людина.

Крок уперед.

Голос звучав виразно, рішуче, з кожним словом набираючи сили:

— 7 клас. П’яте жовтня. Лише рік і місяць після того, як ти з’явилася в нашій школі.
Але не в цьому причина.
Ти не стала учасницею «гри» через те, що була новенькою.
Не через одяг, не через манеру мовлення.
Тебе обрали, бо комусь так захотілося. Хтось без твоєї згоди вписав твоє ім’я — просто для розваги.
Бо для натовпу завжди хтось має бути «ніким». І чим більше вони бояться визнати це в собі — тим охочіше кидають каміння в іншого.

Його слова прорізали тишу, як скальпель.
Дехто в натовпі поблід, хтось стис кулаки. Очі, які щойно світилися злістю й цікавістю, почали метушливо бігати.

— Спочатку — ізоляція. У класі.
Потім — у всій школі.
Не тому що ти була в чомусь  винна. А тому що ніхто не став на твою сторону. Одні — з байдужості. Інші — зі страху опинитися поруч із тобою.

Його погляд обійняв натовп — тих, хто стояв осторонь.

Дорослі. Учителі. 
Ті, хто мав би зупинити це ще тоді. 
Ті, хто вдавав, що не бачить.

— Але їм цього було мало. Вони хотіли зламати.
Кожного дня — нові способи, нові удари.
Маленькі «жарти», що різали по живому.
Ніби випадкові штовхання в коридорах.
Підстави.
Зіпсовані речі.
Стілець, який хтось знову і знову обливав чорнилом. Твої зошити, які зникали. Твої зусилля, які топтали ногами.
І всі мовчали.

Його дихання було збите.
Груди судомно ходили.

У твоєму рюкзаку щоранку з’являлися гнилі продукти. На стінах з’являлися написи — гидотні, жорстокі, злісні. Вони були про тебе.

Його голос став глухим, твердим, наче камінь:

— Я все бачив. Як ти день за днем намагалася витримати це на самоті. Як крізь сльози вдавала посмішку, ніби нічого не сталося. Як простягала руку тим, хто вже наступного ранку знову зіштовхував тебе зі сходів. Я бачив, як ти вірила: це ще можна виправити. Що треба лише спробувати ще раз. Ще раз усміхнутись. Ще раз довіритись. Ще раз відкритися — і, може, вони нарешті зрозуміють.

Але що сильніше ти намагалася зупинити це, що щирішими були твої спроби дотягнутися до них — то лютішими ставали їхні насмішки. То сильнішими були удари. Щоразу довше ти піднімалась. Щоразу болючішим було падіння. Я бачив, як кожен новий день гнув тебе дедалі нижче.

Він вдихнув. Довго. Важко.

— І я відчув це на собі.

Артем повільно розтиснув кулак. Шрами на пальцях знову стали білими, як у той день.

— Я взяв частину ударів на себе. Тоді я лежав у лікарні шість разів. Шість разів — просто щоб хоч на один день, хоч на один обід тебе не чіпали. Але я знав — цього недостатньо.

Його очі знову зустрілися з її. У погляді — щось більше, ніж жаль. Щось, що зріло довго.

— І я жалкую.

Він заплющив очі. Руки здригнулись — від злості, від безсилля, що досі жило в ньому.

— Жалкую, що ще тоді не встав поруч із тобою відкрито. Що сподівався на вчителів, на дорослих. Що повірив, ніби вони дійсно бачать.

Його погляд ковзнув убік — на них. Тих, хто тоді мовчав.

— Я пізно зрозумів, наскільки все згнило.

Кожен новий вдих — болісний. Але не через страх. Злість. Вона пекла в грудях, як полум’я.

— І пізно зрозумів, який я боягуз.

Тиша стала живою. Густою. Світ ніби завмер, чекаючи її наступного кроку.

Її нога, що звисала над прірвою, ледь здригнулась… але не повернулася назад. І тільки єдина сльоза, зірвавшись з підборіддя, полетіла вниз. Мерехтіла в променях сонця, мов остання крапля надії.

Він ще не бачив, як вона торкнеться землі. Але вже знав — цього замало. Замало, щоб усе змінити. Замало, щоб змусити її передумати. Але вірив.

Вірив, що знає її краще за будь-кого в цьому світі.

Бо іншого шансу не буде. Не буде часу залікувати рани й повернутись. Не буде способу знову стати її тінню.

Є тільки тепер.

Тільки цей момент.

Мить, коли нарешті можна без страху сказати все.

Усе, що так довго жило в ньому.