Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

1. Шерше ЛЯ ФАм

Два роки тому

 

— Хлопці, у нас повна лажа виходить.

Олекса вилаявся і скинув свою бас-гітару. Без обережності пожбурив її на диван і сів поруч.

— Чого це? — бринькнув словами і разом з ними струнами інший гітарист — Макс.

Він обвів поглядом обшарпані стіни старої “каптьорки”, обклеєні лотками від яєць для кращої акустичності і звукоізоляції. Ні чорта ті лотки не допомагали, але хлопці були ще молодими й зеленими, коли клеїли їх, — щиро вірили, що музика звучатиме краще.

— Тому, що цю пісню ніхто не візьме на ротацію просто так, як і всі наші попередні. Ви подивіться, що зараз у трендах.

Сердитий Олекса обвів поглядом хлопців і розсердився ще більше — здавалося, усім по цимбалах.

— І що пропонуєш робити? — нарешті озвався Ян, випускаючи з рота клубок тютюнового диму.

Як фронтмену і солісту гурту, йому вартувало б виявити більше зацікавлення. Тільки от остогидло все останнім часом. Він притулився потилицею до стіни, виставляючи напоказ свій гострий кадик. Русяве, ледь хвилясте волосся розтріпалося, зашторило його очі, навіть не було видно — розплющені вони чи ні.     

— Може, попросиш батька допомогти нам фінансово з розкруткою, га? — Олекса пожвавішав. — Ми скільки років самі борсаємось, а нічого не виходить. 

Ян гмикнув. Зробив ще одну затяжку. Подивився на Ігорка, який сидів зі своїми барабанами під протилежною стіною. Ігорко бубонів собі щось під ніс, махав паличками, вдаряючи в інші, невидимі, барабани в повітрі, а його дреди хиталися й підскакували в такт. Цікаво, що він сьогодні курив.

— Ні, — коротко відповів Ян.

— Чому? — знову бринькнув Макс. — Ти ж сам розказував, у нього серйозний бізнес… Взуттєвий, так? Якби він позичив нам трохи грошенят або допоміг зв'язками…

— Не допоможе. Я скільки вам пояснював? Він вважає, що я фігнею займаюся. При кожній розмові шпигає мене, щоб йшов у сімейний бізнес. Махав я до нього з проханнями йти!

— То піди в бізнес! — Ігорко нарешті дав спокій невидимим барабанам. Вишкірився.

Олекса підтримав:

— Підеш у бізнес, візьмеш трохи доларів. Розкрутимося, заплатимо за ротацію на радіо.

— Угу, і менеджера наймемо. Може, з якимось лейблом домовимося, — підтакнув Макс.

— Я не хочу! Я тут, з вами зараз, бо хочу займатися музикою, а не в бізнес!

Ян дратувався. Вскочив на рівні ноги. Занурив п’ятірню у волосся, відкриваючи гострі й глибокі очі з райдужками болотяного сіро-зеленого відтінку.

— Що там зараз у трендах? — Виплюнув слова, наче гидував ними.

Лінивим, важким рухом Олекса дістав смартфон, відкрив Spotify.

— Лірика, — сказав з не меншою огидою. — В топі на першому місці другий тиждень якась соплива мелодійка про кохання-зітхання від цієї нової з тіктоку… Нявки.

— А на другому місці?

— Така сама фігня, тільки від Самойловича. Щось типу романсу. І навіть не новорічне! Хоча зараз всюди ці “джінгл-белси”. 

Макс знову бринькнув гітарою, а тоді підняв голову, і вираз обличчя в нього був такий, наче на нього зійшло Боже одкровення.

— Точно! Я ж читав вчора і огляд на ютубі дивився. І Нявка, і цей Самойлович купували тексти в однієї типу поетки. Вона якась зараз модна, збірки видає, всюди світиться. Може, й ми попросимо, раз її тексти так залітають?

— Ага, і що заграємо під її віршики? — Олекса єхидно вишкірився і мотнув головою.

— Рок-баладу можна!

— Не сміши мої капці. Це не наше. Ми завжди тексти самі писали, музику самі. Ми жодного грьобаного разу…

— Може, в тому й проблема? — озвався Ян. Він повернув голову до Макса, здійняв брову. — Що за дівчина?

— Та вона не дівчина… Вона тьотя. — Макс засміявся і поліз в кишеню по свій смартфон. Його пальці швидко затанцювали на сенсорному дисплеї.

— Ось, дивись.

Ян узяв смартфон з відчиненою у браузері сторінкою Вікіпедії. Прочитав уголос:

— Стефанія Прус… Тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року народження… Ого, їй скоро сорок один. Поетка, перекладачка з німецької та англійської, кандидатка філологічних наук, редакторка видавництва… — Він замовк, пробігся поглядом по абзацах з розписаною біографією Стефанії. Зітхнув. — Звучить занудно. Ця жіночка справді пише тексти, які лягають на музику і стають хітами?

— Виходить, що справді. Нявка — вже третя, хто купив у неї вірш і залетів. Я давно пропонував купити у когось пісню… Якщо вже купувати, то в цієї Стефанії! — Макс вражав наполегливістю.

— А за які бабоси? — Не здавався Олекса.

— Може, сам інвестуєш у нас? Хто тут з нас чотирьох програміст і має грошенята?

— Манав я вкладати в те, що не окупиться. Мені на житло треба відкладати. Натка за мене не вийде, доки не матиму своїх сорок квадратів як мінімум.

— От якби ти…

Макс розпалився, хотів щось ще заперечити, але його перервав Ян:

— Годі. Пересваримось — точно нічого не вийде. Я сходжу до батька. А потім зв’яжуся з цією Прус.

— Бум шака-лака-лака! — вигукнув Ігорко, знову граючи на невидимих барабанах.

— З тебе погана Тіна Тернер, — гмикнув йому Олекса.

— Та це Гопетон Льюїс! — посперечався Макс і захихотів. — Ігорку, маєш своєї шакалаки ще трохи?

Ян розвернувся і пішов геть повільним кроком, шурхаючи занадто широкими джинсами по потертому паркету, старшому за нього.

На вулиці стояла мла. Січень був сірим, а не білим, як йому годиться.

— Не поетичненько.

Ян метнув погляд до неба. Скривився. Почовгав, не озираючись на полуплений сарай позаду. Інакше, як сараєм, вони з хлопцями не називали старе технічне приміщення на території колишньої музичної школи.

Зараз у великому новому корпусі школи проходили чи то театральні вистави, чи то концерти. На закинуту халупу поруч з котельнею ніхто й не зважав. Вона — мовби фантом, про який знають тільки чотири невдахи, що називають себе рок-гуртом. А, і ще знає директор концертно-театрального залу. Він раз на місяць справненько бере гроші за оренду, а тоді забуває про сарай і хлопців до наступного другого числа місяця.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍