Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

Сьогодні невдахи, чи то пак, молоді рокери… Гаразд, не дуже молоді рокери (а від того ще більші невдахи) заплатили, вишкрібши з кишень усе. А потім з чистою душею і важкими думками проводили репетицію.

Ян похитав головою, проходячи повз вікна концертного залу. Хорові голоси всередині виводили колядку.

— Тут ангели чудяться, рожденного бояться… — проспівав він разом з ними охриплим після репетиції й цигарки голосом.

На секунду навіть з’явилась спокуса постояти і послухати. То була улюблена мамина колядка. Колись в дитинстві на кожне Різдво мама заводила її своїм чистішим за звук церковного орга՛на голосом. Після смерті мами він ніколи більше не святкував Різдва. Тому що без її голосу і без цієї колядки немає свята.

Може, це гарний знак — почути саме цю колядку зараз?

Ян виплутався з розтріпаних, розкиданих в хаосі вулиць і пірнув у просту геометрію метро. Випірнув на станції метро Лівобережна і поплівся майже призабутим маршрутом на Русанівку.

Пройшов повз сіру дев’ятиповерхівку, в якій виріс. Не змигнув оком, але в голові знову зазвучала колядка маминим голосом.

Рожева будівля, схожа на велику цеглину, стояла на своєму місці. А куди їй подітися? Ті самі двоє металевих дверей і одне куце вікно. Ті самі розмальовані нецензурщиною стіни.

Він зайшов всередину, і коли за його спиною гримнули двері, над ними підстрибнула й перекосилась та сама вивіска з червоним на жовтому тлі написом: “Ремонт взуття”.

Клієнтів не було. Батько у своєму фірмовому темно-синьому фартуху сидів у кутку і порався з важким чоловічим черевиком.

— Привіт, тату.

Слова далися Яну не з першого разу. Він кілька разів розтуляв і стуляв рота, перш ніж зміг промовити.

Олександр глипнув на сина, невиразно кивнув головою. Ян задивився на батькову лисину, яка з останнього візиту сюди розрослася ще більше й тепер нагадувала випалену галявину серед нікудишнього рідкого гаю. Добре, що в нього самого волосся мамине.

— Гроші треба? — батько буркнув, не дивлячись на сина, ніби говорив з черевиком.

— Я хіба так часто прошу в тебе гроші?

Ян прикро підтиснув губи. Він не збирався просити грошей, як обіцяв хлопцям. У його справжнього батька не було стільки, скільки мав вигаданий. Вперше за довгий час він прийшов, щоб просто побачити єдиного родича, а що почув?

— Раз на пів року — це часто для двадцятисемирічного парубка, який не може знайти нормальну роботу?

— У мене є робота.

— Бринькати на гітарі — це не робота. Тим паче коли за неї не платять.

— Я в клубі працюю, якщо ти забув.

— Ну так, розливати горілку — теж важка праця.

Терпіння вривалося. Ян знав, що має прикусити язика, що слід змовчати хоча б сьогодні, хоча б одного чортового разу. На календарі свята. Колядки всюди, гірлянди, різдвяна мішура, від якої тоскно. Час збиратися сім’ями, їсти разом і розмовляти тихо. А вони знову сваряться!

Не втерпів. 

— Все життя сидіти в чотирьох стінах і возитися з чужими смердючими капцями — краще? — спитав і їдко скривив губи.

Олександрова рука, що тримала канавкоріз, завмерла над черевиком. Він не підняв очей, крізь зуби прошипів:

— Думаєш, я не хотів жити краще? Чи тобі кращого життя не хочу?.. Не все виходить, як намріяв собі. Берися за голову і приходь, працюй зі мною. Чотири стіни? Зате вони мої. Смердючі капці? Так. Але я чесно заробляю гроші, ні в кого не циганю. І тебе навчу. Мені ще одні руки не будуть зайвими, клієнтів вистачає. Яка-не-яка, а своя справа.

— Бувай, тату.

Ян розвернувся й пішов геть. Не завдав собі клопоту в черговий раз пояснювати, що краще розливатиме напої решту життя, ніж сидітиме тут — таким гидким, затхлим, ненависним здавалося йому це місце.

Він вийшов на вулицю. З відчаєм, злістю на самого себе й свою невдачливість вихопив з кишені смартфон. У візитах до батька була єдина перевага — опісля хотілося зібрати себе докупи, зробити ще один ривок, довести батькові, що його мрія — не марнування часу.

— Як там її… — пробубнів, згадуючи розмову з хлопцями. — Стефанія…

Гугл сам підказав: Прус.

Кілька хвилин Ян шукав її соцмережі, доки не наткнувся на афішу: “Презентація нової поетичної збірки Стефанії Прус! Третього січня у книгарні…”.

Так навіть краще. Він піде туди завтра й поговорить з нею. У вічі важче відмовити, ніж у соцмережах. Так буде шанс, що вона допоможе.

***

Біля книгарні було людно. Чоловіки й жінки. У пальтах і в куртках. В шапках і без. З книгами в руках і з цигарками.

Ян прийшов вчасно, але навмисно не заходив. Кутався у свій чорний пуховик, пританцьовував на одній нозі, щоб зігрітися, — так мерзлякувато було.

Люди позаходили, презентація почалася. Він все чекав завершення, щоб поговорити з цієї поеткою опісля. Але не витримав. Промерз до кісток.

— Хай йому грець, як каже Ігорко, — пробубнів до себе, згадуючи колегу про гурту, який після косячка любив цитувати улюблену фразеологію своєї бабці.   

У книгарні виявилось куди тепліше. Люди юрмилися в невеликому залі. Ян не мав наміру проштовхуватися серед їхніх плечей і спин. Зупинився біля одного стелажа, водячи бездумним поглядом по витребенькуватих, яскравих обгортках ромкомів.

До його вух доносився рівний, мелодійний жіночий голос, але у слова він не вслухався. Наставив вуха тільки тоді, коли юрба почала рухатись — люди переміщувалися, одні просовувались вперед, інші виходили. Ян підійшов ближче і зрозумів, що гості презентації несуть на підпис книжки. Вони утворили вервечку під стіною, чемно ставали в чергу. Частина людей вже вийшли з автографами, і натовп поменшав.

Спини розступилися, а Ян нарешті побачив ту, до кого всі прийшли.

Вона була… звичайною. Звичайна, проста жінка в сірому гольфі. З каштановим хвилястим волоссям. Ні тобі вишуканого одягу, ні яскравого макіяжу і зачіски… Ось так на вигляд він ніколи не вгадав би її вік — старою наче не була, але й юною не здавалася.

— Дякую, що завітали, — буденно, без усмішки промовила вона до чергового читача і простягнула йому книгу.