Читати книгу - "Шлях відкривається сам, Ilona Kast"

Розділ 1: Початок подорожі — Матце, Амстердам і O.Z.O.R.A

Подорож почалася не в аеропорту, не на вершині гори і не на світанку в пустелі. Вона почалася у вітальні. У теплі друга, якого я називала братом. Матце.

Це був той тихий, щирий простір, який створює лише справжня дружба. Без пафосу, без драми — просто двоє людей, які були поруч. Кава, розмови, моменти мовчання, в яких погляди казали більше, ніж слова.

Він знав, що я вирушу. Я знала, що він залишиться. І все ж ми обоє були в дорозі. Всередині й назовні.

Разом ми поїхали до Амстердама — до Стефа й Фернандо, його друзів. Це двоє неймовірно щирих хлопців, які зустріли нас з відкритими обіймами й відкритими серцями. Амстердам був іншим, коли не заходиш у нього як турист. Ми не бігали від музею до музею — ми просто пливли за течією. Вулицями, мостами, крізь ночі.

«Знаєш», — сказав якось Матце у затишному куточку біля води, — «ти хоробра. Але не забувай: хоробрість — це не лише йти. Це й залишатися, коли потрібно.»

Я усміхнулася. Я знала, що він має на увазі. Але моє йти — це не втеча. Це — рух назустріч. До життя. До світу. До себе.

Після Амстердама був фестиваль O.Z.O.R.A.

Я не мала жодного уявлення, що мене чекає. Я ніколи раніше не була на фестивалі. Нічого не знала про лайн-апи, кемпи, танцювальні майданчики серед лісових галявин. Але я була там. У самому серці події.

І раптом усе стало світлом. Барви. Запахи. Люди, які танцювали босоніж у багнюці й розповідали історії своїми очима.

Там я познайомилася з Філіпом. Ми зустрілися випадково — а може, саме тому й не випадково. Ми розмовляли дванадцять годин поспіль. Без пауз. Без масок.

«Ти знаєш це відчуття?» — спитав він. — «Коли зустрічаєш когось — і ви, ніби давні друзі, просто мали знову знайти одне одного?»

Я кивнула.

Наші розмови були глибокими — про життя, про страх, про батьків, про систему. А потім ми просто сиділи поруч мовчки. І цього було досить.

O.Z.O.R.A. для мене стала не просто місцем — вона стала дзеркалом. Запрошенням згадати: свою допитливість, свою єдність, свій внутрішній простір.

Я почала відкриватися психоделічному світові — не як вечірці, а як порталу. Так само як інтернет — це інструмент: ти можеш знайти там мудрість світу, або ж загубитися у шумі. І я зрозуміла: ці речовини — такі самі. Ключі. Не іграшки.

Я категорично проти синтетичних наркотиків. Вони для мене — холодні й чужі, часто пов’язані із залежністю та руйнуванням. Але світ природних психоделіків був зовсім іншим. Вони походили з самої землі, несли в собі багатовікову мудрість і духовну глибину. Це не була втеча, а запрошення — до зустрічі із собою.

Після семи днів, наповнених світлом і глибиною, я вирушила далі — до Балатону. Чотири дні — лише тиша, вода, сон.

Я часто лежала в затінку, дивилася на мерехтливе світло на водній поверхні й думала: я готова.

Мій перший справжній автостоп почався з хвилюванням і тихим неспокоєм. Мета була чітка: Сербія. Але дорога туди вела мене через Угорщину — безкраї поля, маленькі села й м’які пагорби.

Вже в перший день мені пощастило. Зупинилася молода пара. Вони усміхалися, були сповнені енергії й розповіли, що подорожують своїм краєм. У них був запланований маршрут, і вони спитали, чи не хочу я поїхати з ними. Звісно, я захотіла.

Це був чудовий день. Ми зупинялися в давніх селах, де час, здавалося, зупинився. Кам’яні будинки, вузькі вулички, старі криниці на маленьких площах — усе це дихало історією. Вони показували мені заховані куточки, розповідали уривки з історії свого колись могутнього королівства.

В одному з винних сіл ми завітали до винного погреба. Повітря там було прохолодне, насичене ароматом бочок, кам’яних стін і минулого. Ми куштували місцеве вино, піднімали келихи за життя, за дорогу, за зустрічі, що складаються у цілісну картину, мов шматочки пазлу.

Наступного дня я продовжила подорож. Зупинився старший чоловік. Його обличчя було засмаглим, погляд — добрим. Він не говорив англійською, я — угорською. Але зв’язок між нами виник миттєво. Ми спілкувалися жестами й усмішками, сміялися з наших незграбних спроб щось пояснити.

Він підвіз мене аж до самого кордону з Сербією. Поїздка була спокійною, майже медитативною. Через відкрите вікно доносився запах свіжоскошеної трави, спів птахів, м’яке бурмотіння старенького мотора.

Хоч слів і бракувало, атмосфера в машині була легкою, приязною, майже родинною. Інколи мова й не потрібна, якщо серце відкрите.

Коли я вийшла біля кордону, то щиро, з глибини душі подякувала. Старий усміхнувся, помахав рукою й поїхав геть у своєму маленькому запиленому автомобілі — так, ніби допомогти незнайомці було для нього чимось абсолютно природним.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍