Читати книгу - "ЗатятІ Супротивники, Роман Олійник (Argonayt)"

Кров враз прилинула до голови Миколи від цих слів і він більше не чув про що ще патякав давній приятель. Та там і розібрати ще щось в п’яному белькотінні Василя було вже неможливо. Так-сяк довівши нетверезого товариша до його будинку чоловік повернувся в свою домівку. На поклик дружини Людмила іти вечеряти відповів відмовкою, сказав що розболілася голова і немає апетиту. Жінка не стала більше з цим надокучати, а всілася дивитися улюблений телесеріал.

Микола ж вийшовши на балкон, запалив цигарку й жадібно затягуючись тютюновим димом ще довго не міг вгамувати хвилювання в душі. Не те щоб він не довіряв своїй коханій Люсі. Все таки прожили разом стільки років, і за весь цей час жінка ніколи не давала йому підстав підозрювати її в подружній зраді. Однак деякі сумніви все ж черв’ячком заворушилися в його серці. Напевне тому, що десь на рівні підсвідомості він завше потайки ревнував свою дружину.

Коли вони познайомилися, а трапилося це ой як давненько, дівчина була квітучою красунею на яку заглядалося чимало парубків з їхнього невеличкого провінційного містечка. Стрункий стан, вродливе личко, спокусливі вуста, яскраво-блакитні очі. Її іскристий погляд та звабливий усміх зводив з розуму не одного юнака. Та з усіх прихильників й кавалерів, серед яких був і Василь, Людмила чомусь віддала перевагу саме йому. Микола досі не може збагнути як так сталося, адже тоді він був тихим, непоказним, нерішучим хлопцем.

Навіть тепер чоловікові ніякового згадувати про те як же у нього тремтіли коліна в ту мить коли він запрошував її на їхнє перше побачення, і скільки всіляких нісенітниць ледь зумів вичавити з себе на цій зустрічі. Однак саме така недоладна, нерішуча поведінка парубка чомусь сподобалася дівчині і вона дозволи не тільки провести себе додому, але й погодилася ще раз сходити з ним на прогулянку. Так розпочалися стосунки, яким судилося перерости в гарячі почуття, що зігрівали серце старого й по сьогоднішній день.

Спільно прожиті роки були наповнені сімейним щастям і обопільним коханням між ними обома. Та як би все не складалося добре дещиця невпевненості ніколи не покидала його душі. Микола дуже боявся, що колись може прийти така фатальна мить коли дружина розлюбить і залишить його. Логічного пояснення цим панічним страхам, що час-від-часу з’являлися в голові чоловіка, звісно ж не було, але було гірке усвідомлення суворої реальності. А в цій реальності він дійсно неодноразово і надовго залишав дружину одну, коли мотався по цих клятих відрядженнях. А як повертався додому, то все рівно вільних хвилин, щоб побути разом з нею чомусь знаходилося небагато. Та що там говорити, навіть тепер, цей переляк остаточно не вщухнув, бо он вона як ще привабливо і спокусливо виглядає, а він вже підстаркуватий дід з посивілим волоссям, поморщеним лицем й чималим черевцем.

Викуривши ще три сигарети й так не зумівши вгамувати розбурхані емоції Микола пройшов в спальню. Людмила вже солодко сопіла на своїй половині ліжка. Роздягнувшись чоловік примостився біля неї, та сон все не навідувався до нього. Невдоволено крекнувши він обережно, щоб бува не розбудити дружину, дістав свого мобільного телефона й почав гортати світлини, що там зберігалися. Он вони всією родиною разом святкують Різдво Христове. А тут він з разом з двома онучатами прийшли колядувати до Василя. Ти бач, як чогось радісно вишкірився цей підступний паскудник.

Микола знайшов зображення де були він з дружиною, та їхній старший син. Довго вдивлявся в риси обличчя молодого чоловіка, що весело зиркав в камеру телефона своїми яскраво-блакитними очима. Це у нього від матері. Син взагалі багато чого перейняв від Людмили. Не тільки колір очей, але форму вилиць, носа й підборіддя. Чогось батькового і не розрізниш з першого погляду. Можливо тільки того що його невисокий зріст та кремезну поставу.

Чоловік ніколи не зауважував цієї обставини, бо середульший син був викапаний він, а найменша донька взагалі виявилася разюче схожою на його покійну матір, а свою бабусю. Тож чого дивуватися, що старший вдався в рідну маму? Але тепер, прискіпливо вдивляючись в екран мобільного, Микола мимоволі зловив себе на думці, що вперто шукає там хоч найменші збіги між лицем сина та пикою того кого до сьогоднішнього дня вважав своїм вірним другом. І коли від напруги почали сльозитися очі, хвороблива фантазія бідолашного ревнивиця все ж зуміла переконати його в тих примарних химерах, які він так боявся і прагнув побачити водночас. Тоді серце чоловіка болісно тьохнуло, телефон вислизнув з рук, а сам він безвільно сповз на підлогу.

Отямився Микола вже в лікарняні палаті. Поряд сиділа заплакана дружина, десь з коридору долинав голос старшого сина. Помітивши що чоловік розплющив очі жінка стрепенулася й радісно промовила:

– Дякую Господи, що вислухав мої молитви.

– Що трапилося? – запитав Микола намагаючись відтворити в пам’яті події, що передували тій хвилині коли він втратив свідомість.

– У тебе був сердечний приступ, – сумно зітхнула Людмила й поклала свою маленьку долоньку на його руку. – Добре що я крізь сон почула як ти впав з ліжка і вчасно викликала швидку допомогу. Але не хвилюйся, все погане вже в минулому і лікарі обіцяли, що за десять днів ти зможеш повернутися додому.

Ескулапи не обманули і вже за два тижні старий сидів у себе на кухні та пив чай разом зі старшим сином. Розмова між чоловіками не в’язалася, бо син дуже хотів довідатися, що саме довело його батька до інфаркту. Від кардіологів дізнався, що спонукати приступ міг сильний стрес та велике емоційне хвилювання. От і чекав на чесну відповідь Миколи, а не тих недоладних таткових відповідей що чув досі.