Читати книгу - "Блакитне мереживо долі"

разу найняти людину до сорока років і запропонувала знайти чоловіка, хоч і не пояснила, чому.

Але Еббі відмовилася.

— Ні? — сказала Аманда. — Добре, тоді знайдемо жінку.

— Ні — не жінка і не чоловік. Нікого не треба!

— Але мамо… — почала Аманда.

— Я не можу! Я не можу це терпіти! — Еббі почала плакати. — Я не можу бачити чужу людину у своєму будинку! Я знаю, ви всі вважаєте, що я дуже стара і дурна, але таке ставлення мене принижує. Краще я піду звідси і помру.

Дженні підбігла до матері і міцно обійняла її.

— Мамо, ні, не плач, рідненька. Вибач, ми зовсім не хотіли тебе принизити. Будь ласка, припини плакати.

Тепер вони плакали разом. Ред ходив навколо, намагаючись якось розійняти їх і самому обійняти та заспокоїти дружину, а Стім ходив по кімнаті і знервовано куйовдив волосся.

Тож було вирішено поки залишити батьків у спокої. Ред з Еббі знову жили самі.

До кінця червня. Аж поки Еббі не знайшли на вулиці Боутон у нічній сорочці, а Ред при цьому навіть не помітив її зникнення.

Тоді Стім сказав, що переїде до них разом із сім’єю.

* * *

Звичайно, Аманда не могла переїхати до батьків. Вона, її чоловік і дочка підліткового віку мали такий щільний графік, що були змушені навіть своїх собак здавати на догляд щодня.

Дженні жила у будинку свого чоловіка разом із його матір’ю, місіс Енджел.

Забрати місіс Енджел із собою було б дивним рішенням. Стосовно Денні — питання відпадали.

Направду Стімові теж було незручно переїжджати. Не лише тому, що у них із Норою було троє гіперактивних хлопців, а ще й тому, що вони дуже любили свій невеликий будинок, який дбайливо доглядали і у вільний час модернізували. Це було жорстоко ― змушувати їх залишити свій дім.

Проте, з іншого боку, Нора цілими днями сиділа вдома. А Стім був досить м’якою людиною, він спокійно сприймав те, що життя не завжди складається так, як ти собі плануєш. Тому він почав шукати позитивні сторони свого переїзду до батьків: хлопці будуть бачити дідуся і бабусю щодня, а ще поряд є великий басейн, до якого можна ходити всім разом! Його сестри майже не сперечалися, почувши про це рішення. Вони лише запитали: «Ти впевнений?». Батьки ж спробували протестувати.

— Сину, ти не мусиш цього робити, — сказав Ред, а Еббі знову заплакала.

Вони мали сумний вигляд, але хіба ж це було не ідеальне рішення? Тож Стім твердо сказав: «Ні, ми точно переїжджаємо до вас».

Отже, на початку серпня, у суботу після обіду Стім і чоловік Дженні Г’ю разом із колегами Мігелем та Луїсом загрузили пікап Стіма валізами, дитячими іграшками, велосипедами, самокатами, машинками і поїхали до батьків. (Усі меблі вони залишили для орендарів будинку: сім’я біженців з Іраку, яку перевезла церква Нори до Америки.)

Тим часом сама Нора разом із дітьми та собакою уже під’їхала до свого нового дому.

Нора була дуже привабливою жінкою, яка не здогадувалася про свою красу. Мала каштанове волосся до плечей, широке, спокійне, мрійливе обличчя і ніколи не користувалася косметикою. Жінка завжди носила недорогі бавовняні сукні, які застібалися на ґудзики спереду. Коли вона йшла вулицею, і її сукня тріпотіла навколо ніг, чоловіки зупинялися і не могли відвести від неї погляду. Але Нора ніколи цього не помічала.

Вона припаркувала машину, як гостя, нижче по вулиці, і тому вони всі разом підіймалися до будинку пішки. Діти і собака бігли попереду, стрибаючи і падаючи по дорозі. Нора йшла позаду. Ред з Еббі вже чекали на подвір’ї, для них це справді була подія. Піт крикнув їм: «Привіт, дідусю! Привіт, бабусю!», а Томмі закричав: «А ми тепер будемо тут жити!». Хлопці дуже зраділи, коли почули про переїзд до бабусі. Ніхто не знав, якої думки була Нора, принаймні ззовні вона нагадувала Стіма: спокійна та врівноважена.

Коли вона підійшла до дому, Ред сказав «Ласкаво просимо!», а Еббі обійняла її: «Привіт, Норо, ми вам дуже раді. Спасибі, що погодилися на такий крок».

Нора лише усміхнулася своєю секретною усмішкою і на її щічках з’явилися маленькі ямочки.

Отже, хлопці будуть спати на двоярусних ліжках — вони вже побігли один поперед одного, а згодом сперечалися, кому яке ліжко дістанеться. Вони робили так щоразу, коли приїздили у гості. Стім і Нора житимуть у колишній кімнаті Стіма.

— Я зняла зі стіни всі плакати, тож ти можеш повісити все, що завгодно. Ще я звільнила гардеробну і шафу, — розповідала Еббі. — Тобі вистачить місця?

— Звичайно, дякую, — сказала Нора у своєму стилі, м’яко та мелодійно. Це була її перша репліка з моменту приїзду.

— Вибач, що ліжко ще не привезли, — сказала Еббі, — воно буде тут у вівторок, тому вам поки доведеться спати на двох окремих ліжках, це нічого?

Але Нора знову лише усміхнулася у відповідь, підійшла до шафи, дістала свій записник і сказала: «Я приготую смажене курча на вечерю».

— Що? — запитав Ред.

— Смажене курча! — голосно повторила Еббі. І спокійніше звернулася до Нори: — Нам смакує смажене курча, але ти не повинна готувати для нас, люба.

— Нічого, мені подобається готувати, — відповіла Нора.

— Може, Реду сходити в магазин, купити тобі продукти? — запитала Еббі.

— Не хвилюйтеся, Дуґлас привезе їх з собою.

Дуґлас — це справжнє ім’я Стіма. Його так не називали з того часу, як йому виповнилося два роки, тому коли батьки раптом почули це ім’я, вони трохи розгубилися. Хоча було зрозуміло, чому Нора звертається так до чоловіка: це ім’я звучить більш солідно.

Коли пара оголосила про своє одруження, Еббі поцікавилася: «Вибач, що запитую, але чи повинен Дуґлас переходити до твоєї церкви?». На той момент усе, що вони знали про Нору ― це те, що вона ходить до церкви фундаменталістів і віра для неї дуже важлива. Проте Нора відповіла: «Звісно, ні! Я не сприймаю зміни віросповідання».

Еббі розповіла про це своїм донькам, і вони разом вирішили, що Нора не дуже розумна, хоча до народження дітей у неї була відповідальна посада на роботі ― асистент лікаря. У деяких випадках вона виявляла спостережливість. Чи це їм тільки здавалося? Вона залишалася для всіх загадкою. Можливо, тепер, коли вони житимуть разом, з’явиться можливість пізнати її краще.

Ред і Еббі залишили її розбиратися з дітьми, які вже встигли почати бійку подушками, а собака Гейді насилу гавкала, бігаючи навколо. Вони сіли у вітальні, у них не було ніяких справ. Дивилися одне на одного, поклавши руки на коліна, неначе мовчки спілкуючись.

— Невже так буде до кінця нашого життя? — порушила нарешті тишу Еббі.

— Що ти кажеш? — перепитав Ред.

— Нічого, — зітхнула Еббі.

Стім і Г’ю під’їхали до чорного входу і всі почали розвантажувати машину, навіть діти й Еббі — усі, окрім Нори.

Тільки-но приїхав Стім, вона забрала у нього пакет із продуктами, взяла