Читати книгу - "Блакитне мереживо долі"

фартух і почала готувати. Фартух справив враження на Реда та Еббі, він нагадав їм моду 40-х років. Такі фартухи у квіточку носили їхні батьки, він прикривав усе тіло і зав’язувався навколо шиї.

За вечерею всі обговорювали зміни у будинку, які мали статися після їхнього переїзду. Еббі запропонувала, щоб один із хлопців переїхав до її кабінету, який можна змінити під спальню.

— Можливо, Піт, бо він найстарший. Або Сем, він наймолодший? — розмірковувала вона.

— А може, я? — вигукнув Том. — Я ж середній.

— Нічого страшного, — сказав Стім. — Вони звикли жити в одній кімнаті.

— Не розумію, як так? — промовила Еббі. — Ми жили тут удвох із батьком і будинок був таким великим, а тепер він здається таким маленьким.

— Усе буде добре, мамо, не хвилюйся, — коротко відповів Стім.

— Ви про собаку? — спитав Ред.

— Собаку?

— Бо я не розумію, як дві собаки зможуть жити на одній території, — сказав Ред.

— Чого ти, Реде? — відповіла Еббі, — Кларенс такий добрий собака.

— Що ти кажеш?!

— Кларенс зараз на моєму ліжку, — повідомив Піт. — а Гейді — на ліжку Сема.

Ред почув ці слова і почав бурчати.

— Мій батько був проти собак у домі, вони псують підлогу. Хлопці, нехай вони живуть на задньому подвір’ї. Хоча я взагалі не розумію, навіщо ті собаки потрібні.

Дорослі чули такі розмови уже не вперше, тому навіть не намагалися сперечатися, але Піт продовжував:

— Діду, але Гейді виконує важливу місію —робить нас щасливими.

— Краще нехай пасе овець, — відповів Ред.

— Діду, то ми й овець заведемо?

— Курка була смачною. Дякую, Норо, — подякувала Еббі.

— На здоров’я.

— Реде, скажи, що все було дуже смачно.

— Ой, я з’їв два шматки і зараз візьму собі третій.

— Тобі не можна так багато! У тебе високий холестерин.

На кухні задзижчав телефон.

— Хто це може бути? — промовила Еббі.

— Підніми слухавку — і дізнаєшся, — зауважив Ред.

— Що ж, я не буду відповідати. Вихована людина знає, що зараз час вечері, — почала Еббі, однак уже вставала з-за столу. Їй і досі здавалося, що хтось потребує її допомоги. Вона пройшла до кухні, потурбувавши при цьому хлопців.

— Слухаю, — відповіла вона. — Привіт, Денні!

Стім і Ред глянули у бік кухні. Нора поклала на тарілку Сему велику порцію шпинату, хоча він усіляко пручався.

— Ніхто не думав… Що? Що ти… Ніхто й не казав, — говорила по телефону Еббі.

— Мамо, що у нас на десерт? — спитав маленький Томмі.

— Тсс… Бабуся розмовляє по телефону, — перебив сина Стім.

— Пиріг із чорницею, любий, — відповіла Нора.

— Смакота!

— Звісно, ми раді, — продовжувала Еббі. ― Це неправда, Денні. Що? Ти ще тут?

Потім усі почули, як Еббі поклала слухавку і повернулася до столу.

— Телефонував Денні, — повідомила вона. — Він приїде сьогодні до нас о пів на першу ночі, але він сказав, що його не потрібно зустрічати, і попросив залишити двері відчиненими, він приїде на таксі.

— Гм, звісно, я по нього не поїду, — сказав Ред.

— А може, тобі варто його зустріти, Реде? — запитала Еббі.

— Чого це?

— Я поїду, — сказав Стім.

— Любий, ти відпочивай, краще нехай батько поїде.

На мить усі замовкли, дивлячись у різні сторони.

— Що у нього сталося? — запитав у Еббі Ред.

— Що сталося? Що ж, Денні запитав, чому ми не попросили його переїхати до нас.

Здивувалася навіть Нора.

— Попросити Денні?! — запитав Ред. — Наче він би погодився.

— Сказав, що погодився б і повідомив, що зараз приїде, — відповіла Еббі.

Увесь цей час вона стояла у проході і лише зараз повернулася на своє місце.

Здавалося, цей перехід із кімнати у кімнату і напружена розмова зовсім її виснажили.

— Він дізнався від Дженні, що ви переїжджаєте до нас, — розповідала вона Стіму. — Сказав, що потрібно було порадитися з ним. Денні зауважив, що у будинку занадто мало кімнат для вас, тому переїхати мав би він.

Нора почала мовчки збирати тарілки.

— А що неправда, Еббі? ― спитав Ред.

— Що?

— Коли ти з ним говорила, то сказала: «Це неправда, Денні».

— От бачите, — звернулась Еббі до всіх, — він ніколи нічого не чує, а коли я в іншій кімнаті то — будь ласка.

— То що неправда, Еббі?

— О… Ну ти сам знаєш… Усе як завжди. Сказав, що не розуміє, чому ми попросили Стіма, якщо він… не Вітшенк.

Усі на хвилину замовкли, а Нора швидко взяла тарілки і вийшла на кухню.

Насправді це була правда. Стім — не Вітшенк. У буквальному сенсі.

Люди почали забувати, що Стім був сином облицювальника Лонсама О’Брайана.

Насправді його звали Лоуренс О’Брайан, як і більшість працівників, він був замкненим у собі, працював завжди сам, і через це його називали Лонсам.[2] Ред вважав його професіоналом своєї справи, але надто повільним.

Той факт, що у Лонсама є син, здавався абсурдним. Люди вважали чоловіка — високого худого блондина — самітником: без дітей, дружини і друзів. Зрештою, вони були праві щодо друзів і дружини, але, як не складно у це повірити, він мав маленького сина Дуґласа. Кілька разів, коли до них не могла прийти нянька, він брав Дуґласа на роботу. Це, звісно, супе­речило правилам, але оскільки обидва були не у робочій зоні, Ред не забороняв.

Лонсам заходив і відразу йшов до своєї зони роботи: кухні або ванної кімнати, а Дуґлас біг за ним своїми маленькими кроками. Батько ніколи не озирався, щоб почекати сина, а хлопчик мовчки біг позаду, не сподіваючись, що на нього чекатимуть. Вони зачинялися у кімнаті, де йшла робота, і від них не було чутно жодного звуку цілий ранок. Під час обіду вони виходили, Дуґлас знову біг за батьком, їли бутерброди разом з іншими працівниками, але осторонь. Дуґлас був надто малим, щоб пити з дорослої чашки, тому пив із дитячої. Це було худе, бліде хлопча з білявим волоссям, коротко підстрижене і блакитнооке. Увесь одяг був на нього великим, здавалося, що не дитина його носить, а одяг носить дитину. Штани кілька разів оперізувалися на животі, а червона куртка стирчала на плечах у різні боки, маленькі ручки були завжди білими — наслідок роботи з батьком.

Інші чоловіки намагалися заговорити з малим: «Привіт, хлопчино» або під час розповіді: «А ти як вважаєш?», але той не відповідав на жодне їхнє питання, мовчки тулився до батька і дивився на робітників великими очима. Лонсам навіть не намагався врятувати ситуацію, як зробив би будь-який батько — відповідав би за сина або обійняв би його, захищаючи. Ні, він просто сидів і далі мовчки жував свій бутерброд.

— А де його мама? — часто питали нові робітники. — Захворіла?

— Подорожує, — відповідав Лонсам.

Тоді новенькі питально дивилися на інших робітників, а ті відводили погляд, мовляв, «потім пояснимо». Пізніше обов’язково хтось