Читати книгу - "Подзвін з-під води"

моря. Наприклад, у Крим. Відпочити, подихати морським повітрям і все таке… Може, ти була б не проти скласти мені компанію? – При цих словах Антон фізично відчув, що червоніє від сорому, який несподівано накотив на нього.

– Поїхати до Криму? Зараз? – Валерія вочевидь здивувалася Антоновій пропозиції і на кілька секунд замовкла, обдумуючи цей несподіваний варіант. – Та чому б ні? Я давно не була в Криму, власне, з того моменту, як ми з Сергієм відзначали там другу річницю нашого одруження… А куди саме ти плануєш поїхати?

– Та ну… це імпровізована ідея, я ще не планував конкретно. Може, до Гурзуфа, чи в Сімеїз. У принципі, немає ніякої різниці, куди саме поїхати. Можемо вирішити вже там, на місці. Головне – бажання.

– Я подумаю, добре? Зараз я не в стані відповідати. Я тобі зателефоную. – І Валерія рвучко пішла геть, дивлячись у землю і нервово поправляючи сумочку на плечі. Антон залишився стояти біля входу до клініки, підсвідомо намацуючи в кишені пачку цигарок…

14

Наступного ранку на його мобільнику висвітилось ім'я Валерії. Побачивши його, Антон одразу якось зіщулився, змалів, укляк і чомусь довго не брав слухавку, поки дзвінок не припинився. Він сидів і дивився на свій телефон, екран якого за хвилину згас, і думав про те, чому він не відповів на її дзвінок. Але відповіді не знаходив. Він схопився і пройшовся кімнатою кілька разів, знову присів на диван, закурив, приліг, знову підхопився, вийшов на балкон, повернувся до кімнати, зазирнув на кухню, випив води і врешті знову взяв у руки телефон. Натиснувши на «пропущені дзвінки», він ще кілька секунд дивився на ім'я Валерії, а потім усе-таки натиснув кнопку виклику.

– Вибач, ти телефонувала, а я не чув твого дзвінка. І ось щойно побачив, що ти телефонувала… Як твої справи?

– У мене все гаразд… Я дзвонила, бо хотіла сказати, що не відмовилася б проїхатися до Криму на кілька днів. Якщо ти, звичайно, ще не передумав.

– Звичайно, ні! Все залишається в силі. Коли ти можеш?

– Хоч сьогодні, – голос Валерії був спокійним і твердим, як ніколи до того, і Антон зрозумів, що тепер відступати вже не можна.

– Гаразд, тоді я пропоную поїхати вечірнім поїздом. Ти не маєш нічого проти залізничного транспорту? Я так – про всяк випадок питаю…

– Поїзди – моя слабкість з дитинства. Завжди любила мандрувати залізницею. Так що я готова вирушати прямо сьогодні.

Вже за кілька хвилин Антон знав увесь розклад поїздів на південь, і вони з Валерією домовились зустрітися вже ввечері на вокзалі.

Антон приїхав на вокзал заздалегідь і вже курив на центральному вході третю цигарку поспіль. Він чекав на появу Валерії з подвійними почуттями – з одного боку, він дійсно бажав зустрічі з цією загадковою жінкою, а з іншого – боявся її. Звідки взявся цей страх і чого саме він боявся, Антон не розумів. Можливо, він погарячкував із встановленням нових стосунків з іншою жінкою і це була непростима провина перед Оксаною, адже він насправді кохав лише її. Можливо, він боявся знову входити в стрімку воду нових стосунків. А може, він просто нервував, не знаючи, що очікує його, їх обох далі, як воно складеться і навіщо взагалі це йому. Тим не менше, шляху назад уже не було. Тепер відступати не можна, вибір зроблено.

Він здригнувся, коли вона обережно поклала йому на плече свою руку.

– Привіт! Ось і я… – Валерія стояла, якось злякано посміхаючись і шукаючи очима підтримки в нього.

– Ти… прийшла? – ледве вичавив із себе Антон.

– Ну аякже – ми ж домовилися… Чи ти перехотів їхати до Криму? Я розумію, зараз не той час і не та ситуація, щоб думати про відпочинок…

– Стій! Не треба продовжувати. Я нічого не перехотів. У мене вже є квитки, так що відступати пізно, – сказав, підбадьорюючи скоріше самого себе, Антон.

– Ну тоді в дорогу! Я хочу до Криму, і мене вже ніщо не зупинить! – І Валерія рішуче рушила усередину вокзалу, везучи за собою велику сумку на колесах. Антон, трохи постоявши, теж пішов за нею…

15

Форос зустрів їх яскравим сонцем, що посміхалося прямо посередині прозоро-блакитного неба, всіяного де-не-де кучерявими хмаринками, і пестило шкіру своїми ще доволі теплими і ласкавими променями. Унизу всіма барвами вигравало море – зовсім не Чорне, а темно-синє, з відблисками сонячних усмішок на поверхні. І гори, красиві сіро-зелені гори навколо. Зовсім було не схоже, що надворі вже давно правив свій прощальний бал листопад – найбільш похмурий та найсумніший місяць року. У цьому місці природа і погода наче законсервувалися ще з вересня, турботливо зберігши дещицю останнього тепла всім тим, хто втік сюди від вавилону. Тому від усвідомлення цього душу огортало відчуття свята, яке ще можна втримати і не відпускати від себе до самої зими, і якоїсь особливої втаємниченості, посвячення в таїну, в секретне знання, відати яке дозволено одиницям.

Тут, у найпівденнішій точці країни, на самому краю землі, де суходіл упирається, вливається і тане у безкрайому водному просторі, де небо вволю п'є солону воду з моря, а море на повні пінисті груди дихає небом, час тече по-особливому, зовсім відмінно від плину часу там, у великих містах на півночі. Тут він якийсь наче пригальмований, повільний, неквапливий, спокійний. Він має свій незрівнянний присмак і запах – солоної води на губах і ялівцю, що огортає яскраво-зеленими мереживами таємні підгірні стежинки і численні доріжки, схожі на зморшки, які назавжди залягли довкола кремезної шиї цих поважних гір.

Одразу за автобусною зупинкою, яку місцеві водії жартома називають «Аеропорт», до центру міста вели старі сходи. Антон і Валерія спустилися ними і зупинилися посеред невеличкого охайного скверу з фонтаном і пам'ятником космонавту Гагаріну. Майже одразу до них підійшла якась старушенція і запропонувала житло. Вони погодились, не вагаючись, і невдовзі вже розпаковували речі в невеличкій кімнатці у приватному будинку