Читати книгу - "Подзвін з-під води"

недалеко від центру. А ще за кілька хвилин вони вже йшли у напрямку моря, дихаючи на повні груди дивовижним фороським повітрям.

Це невеличке містечко одразу налаштовувало на тихий і спокійний відпочинок, а його чаруюча атмосфера і кришталево чисте повітря, що аж бриніло від неймовірних запахів і ароматів, створювали гарний настрій навіть тоді, коли на сонце набігали темні хмари і вмить ставало прохолодно. Проте ці нечасті затьмарення не особливо турбували відпочиваючих, котрих і цієї пори року було тут достатньо. В основному всі вони мешкали в центральному санаторії, за старовинними корпусами якого розпочинався величезний парк.

Антон був тут з Оксаною кілька років тому, але зараз мало впізнавав Форос. Щось незрозуміле сталося тут за останні два-три роки, але він поки що не міг вловити, що саме його так бентежить. Та, діставшись берега, Антон одразу все зрозумів. Там, де раніше був вільний вихід до моря, вони несподівано вперлися у високий паркан, за ним – у другий і так далі. Новозбудовані приватні котеджі рясніли вздовж усього місцевого пляжу, закриваючи доступ до моря. Ледь продершись крізь ці фортечні мури, вони, нарешті, підійшли до майже порожнього пляжу.

Море неспокійно вирувало, бризкалося піною і кидалося на берег різнокольоровими камінцями. Валерія радісно посміхнулася й одразу побігла до нього, виставивши вперед руки, наче бажаючи обійняти і притиснути до себе одразу все море, та не встигла навіть зойкнути, як чергова хвиля залила їй ноги. Скрикнувши, вона відбігла назад і струсила воду зі своїх черевиків. Антон підійшов до неї і помацав її джинси:

– Не промокла? Дивись, вода холодна, так що ти обережнішою будь, аби не застудитися.

– Та ти що! Вода дивовижна! І тепла… Боже, як тут гарно! Здається, я сто років не бачила моря, – вона знову присіла навпочіпки ближче до води і доторкнулася рукою до нової хвилі, що підкотила майже під самі її ноги.

Антон озирнувся довкола. Крім них, берегом ходило ще кілька людей, вочевидь відпочивальників із санаторію. На дальньому пірсі ловили рибу з десяток місцевих рибалок. Антон глибоко втягнув повітря і затримав подих, насолоджуючись краєвидом. Тепер і він відчував, як йому останнім часом не вистачало саме цього – моря, гір, лісу, природи, волі. Але одразу за цим усвідомленням перед очима раптом постав образ його Оксани, яка посміхалася і махала йому рукою звідкись із далекої невідомості. Він майже фізично відчув її присутність, уловив її запах, почув її сміх і навіть примружився від блиску сонця в її очах. Від несподіванки Антона навіть повело вбік, і він ледве втримався на ногах. Йому запаморочилося в голові, коліна підігнулися самі собою, і він майже впав на холодну гальку, не виймаючи рук із кишень свого сірого пальта.

Валерія підбігла до нього і схвильовано зазирнула в обличчя:

– Антоне, що трапилося? Тобі недобре?

Він не міг нічого відповісти, оскільки горло перехопила раптова судома. Він лише відчував, як мимоволі з його очей бризнули сльози. Він закрив обличчя руками, які ледь слухалися його, і надлюдським зусиллям змусив себе припинити плакати. Сівши, Антон сховав голову межи колін і кілька хвилин сидів, не рухаючись і навіть не дихаючи. Валерія тим часом відійшла подалі і стояла, обхопивши руками навхрест свої плечі, й незмигно дивилася вдалечінь. Так минуло з півгодини.

Врешті, отямившись, Антон підвівся і підійшов до неї.

– Вибач мені. Я не знаю, що трапилося, але це було так раптово, швидко… Я втратив контроль. Вибач, будь ласка.

– Я все розумію, Антоне… Вибач і ти мені, але мені здається, ми надто рано почали оці стосунки. Ще замало часу минуло, аби починати щось наново. Ми ж уже не підлітки, щоб наші рани гоїлися так швидко, як нам би самим того хотілося. Я скажу тобі чесно: я ще не готова розпочинати нові стосунки з тобою. Або з кимось узагалі. Я не знаю, чому я згодилася поїхати з тобою. Мабуть, я просто дурна баба. Думала, що так мені стане легше, що минеться біль, що тут я зможу трохи забути про втрату. Але насправді воно не так. Воно не забувається, навіть якби я цього хотіла найбільше у світі! Та і навіщо це забувати? Навіщо?! І ти, і я розуміємо, що ми зараз лише тіні наших коханих. І ти, і я не зможемо жити повним життям, принаймні зараз. Чи ти не згоден зі мною? – Валерія повернула обличчя до Антона, і він побачив, що вона плаче.

– Ні, я не згоден. Не знаю, але мені здається, що треба хоча б спробувати жити далі. Звичайно, ти права, що нам обом важко. Я це відчуваю щохвилини, бачу це й по тобі. Але я хочу припинити цей біль, хочу його позбутися. Та не знаю, як саме.

– То, виходить, для тебе я – лише спосіб позбутися твого болю? – Валерія вже повністю повернулася до Антона і дивилася йому прямо в очі, витираючи рукою сльози зі щік.

– Ні. Я не те хотів сказати. Зовсім не те. Ти неправильно все зрозуміла. Я хочу, аби і ти теж позбулася цього болю, не лише я один. Ми можемо позбутися його разом, чи не так? Спільними зусиллями. І, можливо, саме заради цього ми приїхали сюди. Я не думав про якісь нові стосунки лише заради самих стосунків, зрозумій мене!

– Ти зараз говориш, наче той лікар. Кажеш, ми приїхали сюди заради того, щоб позбутися болю? А я думала, що якось небайдужа тобі… Просто позбутися болю – це ще не означає повернутися до життя. Я, можливо, і не хочу до нього повертатися! До якого життя? Навіщо? Жити без нього, спати без нього, ходити улюбленими вулицями без нього – це хіба повноцінне життя? Чи ти думаєш, що зможеш його замінити? – Валерія закрила обличчя руками і мовчки плакала, хитаючи головою.

Антон стояв, не знаючи, що робити далі, що говорити і як поводитися в цій ситуації. Він відчував якусь невловиму злість на цю жінку, чи то образу, чи то розчарування, але з іншого боку, йому хотілося її обійняти, міцно притиснути до себе. Він не знав, чого йому хочеться зараз більше – вдарити її чи поцілувати. Але тепер він