Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

та іноді стають такими самими незламними, як старе коріння дерев. Гадаю, цілком можливо, що дехто з них здатен чинити опір Персням значно довше, ніж те припускають Мудрі. І, як на мене, тобі не варто хвилюватися за Більбо. Він, певна річ, довгі роки володів Перснем і користувався ним, тож, доки небезпечний вплив зійде нанівець, мусить минути трохи часу — наприклад, аби Більбо було безпечно знову його побачити. Або ж він цілком щасливо проживе ще багато років, залишаючись таким самим, як тоді, коли розлучився з Перснем. Адже, врешті-решт, він віддав його мені добровільно, а це важливо. Ні, за нашого любого Більбо я не хвилююся, відколи він відпустив ту річ. Натомість я почуваюся відповідальним за тебе. З того часу, як Більбо пішов, я дуже переймався тобою та всіма цими чарівними, абсурдними, безпорадними гобітами. Світ зазнає нищівного удару, якщо Темна Сила здолає Шир — якщо цілий ваш рід, усі добрі, веселі, недоумкуваті Бофини, Виприни, Сурмачі, Тугопаски й решта, не кажучи вже про сміховинних Торбинів, перетворяться на рабів.

Фродо здригнувся.

— Чому би таке мало статися? — запитав він. — І навіщо тій Силі такі раби?

— Правду кажучи, — відповів Ґандальф, — я припускаю, що досі — зауваж, досі — вона просто не сприймала серйозно існування гобітів. І ви повинні бути вдячні за це. Проте час безпеки минув. Сила та вас не потребує: в неї вдосталь інших корисних прислужників, — але вона вас уже не забуде. І нещасні гобіти-раби принесуть їй значно більше приємності, ніж гобіти щасливі та вільні. Існують-бо такі речі, як злоба і помста.

— Помста? — перепитав Фродо. — Помста за що? Я досі не збагну, як усе це стосується Більбо, мене та нашого персня.

— Якнайтісніше, — сказав Ґандальф. — Наразі ти ще це усвідомив справжньої небезпеки, та невдовзі збагнеш. Я теж не був цілком певен щодо неї, коли востаннє був тут, однак настав час говорити. Дай-но мені персня на хвилинку.

Фродо вийняв персня з кишені штанів, де той лежав, прикріплений до ланцюжка, що звисав із пояса. Відстебнув і поволі передав чарівникові. Перстень раптом став дуже важким, ніби чи то він, чи й сам Фродо чомусь не бажав, аби Ґандальф доторкнувся до нього.

Ґандальф покрутив персня в руках. На вигляд він був зроблений із чистого та суцільного золота.

— Бачиш на ньому які-небудь позначки? — запитав чарівник.

— Ні, — відказав Фродо. — Немає жодних. Він завжди гладенький, на ньому ніколи не видно ні подряпин, ані слідів того, що його носили.

— Ну, то дивися!

На превеликий подив і жаль Фродо, чарівник зненацька жбурнув перстень в осердя жарин у каміні, де горів вогонь. Фродо зойкнув і метнувся по щипці, та Ґандальф стримав його.

— Зажди, — наказав він гобітові, кинувши на нього квапливий погляд із-під кошлатих брів.

Перстень не зазнав жодних видимих змін. За якусь часину Ґандальф підвівся, зачинив віконниці й опустив фіранки. Кімната стала темною і тихою, хоча досередини ледь долинало — тепер уже близько біля вікон — приглушене клацання Семових садових ножиць. Кілька секунд чарівник стояв і дивився у вогонь, потому нахилився, посунув персня щипцями до краю каміна і спритно вихопив. Фродо майже не дихав.

— Він зовсім холодний, — сказав Ґандальф. — Тримай!

Тоді поклав його на тремтячу долоню Фродо: перстень став таким об’ємним і важким, як ніколи доти.

— Тримай! — повторив Ґандальф. — І дивись уважно!

Фродо придивився і побачив кілька акуратних рядків — красивіших за найгарніші розчерки пера, — які бігли вздовж цілого персня зовні та зсередини: вогненні рядки, літери яких, здавалося, було виведено пливким шрифтом. Вони світилися сліпучо-яскраво, та віддалено, ніби з неймовірної глибини.

— Я не можу прочитати цих вогняних літер, — сказав Фродо голосом, що зривався від хвилювання.

— Ти — ні, — підтвердив Ґандальф, — а я можу. Це — ельфійські літери стародавнього зразка, та мова їхня — мордорська, і я не вживатиму її тут. Спільною мовою там сказано ось що — переклад доволі точний:

Один з них керує, Один — всіх знайде,

Один їх збере й у пітьмі всіх зведе.

Це лише два рядки з вірша, відомого з ельфійських традиційних вірувань:

Три персні для ельфів — для їх королів,

Сім — гордим гномам з камінних палат,

Ще Дев’ять — людям смертних родів,

Один — Повелителю Тьми, де імла

В Мордорі, де морок і тінь на землі.

Один з них керує, Один — всіх знайде,

Один їх збере й у пітьмі всіх зведе

В Мордорі, де морок і тінь на землі.

Він обірвав свою мову, а тоді заговорив повільно, глибоким голосом:

— Це — Верховний Перстень, Єдиний Перстень, що правує всіма. Це — Єдиний Перстень, якого Він утратив багато віків тому, і тоді сила Його дуже підупала. Він невимовно прагне повернути його — проте не повинен отримати.

Фродо сидів мовчки, непорушно. Здавалося, страх простягнув до нього свою невблаганну руку, ніби темну хмару, що здіймалася зі сходу і нависала, намагаючись поглинути гобіта.

— Цей перстень! — він затнувся. — Яким лихом його мені принесло?

— Ех! — озвався Ґандальф. — Це дуже довга історія. Початки її сягають далекого Чорноліття, про яке нині пам’ятають лише хранителі премудрості. Якби я почав розповідати тобі її цілу, то ми сиділи би тут навіть тоді, коли цю весну змінила би зима. Минулої ночі я розповів тобі про Саурона Величного, Темного Володаря. Ті чутки, які тобі відомі, — правда: він справді знову постав, але випустив Морок-ліс зі своїх лещат, повернувшись до стародавньої твердині в Темній Вежі Мордору. Назву цю чули навіть ви, гобіти, бо вона тінню лягла на береги старих історій. Щоразу після поразки та перепочинку Тінь набуває інакшої форми і знову росте.

— Хотів би я, щоби вона росла не за мого життя, — сказав Фродо.

— І я теж, — погодився Ґандальф, — і всі, хто дожив до таких часів. Але не їм вибирати. Нам належить вирішувати лише те, що робити з тим часом, який нам відведено. А час наш, Фродо, вже починає темніти. Бо Ворог швидко зростає на силі. Його плани ще не визріли, та, гадаю, вони визріють. І тоді нам буде