Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

такий могутній, що, врешті-решт, здолає будь-якого смертного, котрий ним володітиме. І заволодіє ним сам. У сиву давнину в Ереґіоні викували багато ельфійських перснів — магічних перснів, як ти їх називаєш, — і мали вони, звісно, різні можливості: одні були сильніші, інші — слабші. Слабші персні втілювали тільки зачатки майстерності, доки вона сягнула найвищих висот, і вони залишилися сущими дрібницями для ельфійських ковалів — хоч і небезпечними, як на мене, для смертних. Але Величні Персні, Персні Влади — ті вже були справді страхітливі. Смертний, мій друже Фродо, котрий має один із Величних Перснів, не помирає, але й не росте і не здобуває довгого життя, а просто триває, аж поки кожна мить перетворюється для нього на суцільну втому. Якщо ж він часто використовує Перстень, аби ставати невидимим, то поступово тане й, урешті, обертається на невидимку та блукає в сутіні під пильним оком Темної Сили, що править Перснями. Відтак, раніше чи пізніше — пізніше, якщо власник Персня сильний або ж попервах має добрі наміри, хоча ні сила, ні добрі наміри не встоять довго, — раніше чи пізніше Темна Сила поглине його.

— Як страшно! — тільки й вимовив Фродо.

Знову запала довга тиша. Зі саду долинули звичні весняні звуки: то Сем підстригав траву на лужку.

— І давно тобі про це відомо? — по якомусь часі запитав Фродо. — І скільки з цього всього знав Більбо?

— Більбо знав не більше, ніж розказав тобі, — щодо цього я певен, — відповів Ґандальф. — Він, зрозуміло, ніколи не передав би тобі у спадок щось, на його думку, небезпечне, навіть попри мою обіцянку наглянути за тобою. Він вважав перстень дуже гарним і дуже корисним у скруті, а за все неправильне чи дивне відповідальність покладав на себе. Він казав, що перстень «займає його розум», і завжди потерпав за нього, та навіть не підозрював, що винен у цьому сам перстень. Але Більбо виявив, що ця річ потребує пильного ока: перстень, бувало, змінював розмір і вагу, то стискався, то розширювався якимось незрозумілим чином і міг зненацька зісковзнути з пальця, на якому доти сидів туго.

— Так, він застеріг мене про все це у своєму листі, — сказав Фродо, — тому я завжди тримав перстень на ланцюжку.

— Дуже мудро, — зауважив Ґандальф. — Але своє предовге життя Більбо ніколи не пов’язував із перснем. Він гадав, що так уже йому пощастило, і дуже цим пишався. Хоча його охоплювали дедалі сильніші неспокій і тривога. Більбо, за його власними словами, ставав тонким і розтягнутим — ознака того, що перстень захоплював владу.

— Давно тобі про все це відомо? — знову запитав Фродо.

— Відомо? — перепитав Ґандальф. — Мені відомо багато такого, про що знають лише Мудрі, Фродо. Та якщо ти маєш на увазі «відомо про цей перстень», то мені, можна сказати, й досі нічого не відомо. Треба провести останнє випробування. Однак я вже не сумніваюсь у своєму здогаді. І коли я вперше почав здогадуватися? — він замислився, копирсаючись у пам’яті. — Дай-но подумати... Того року, коли Біла Рада вигнала Темну Силу з Морок-лісу — якраз перед Битвою П’яти Армій, — Більбо знайшов цей перстень. Тоді тінь лягла мені на серце, хоча я ще не знав, чого боюся. Я часто гадав, як саме Ґолум натрапив на Величний Перстень, адже то був саме він і принаймні це було зрозуміло від самого початку. А потому я почув од Більбо дивну історію про те, як він «виграв» його, і я не повірив у неї. Коли ж нарешті мені вдалося витягнути з нього правду, я відразу зметикував, що старий гобіт намагається утвердити своє безсумнівне право на перстень. Точнісінько так, як Ґолум із його «подарунком на день народження». Обидві брехні були аж надто подібні між собою, щоби мене переконати. Вочевидь, персню притаманна якась огидна сила, яка відразу починає діяти на його власника. То була для мене перша справжня пересторога: щось таки негаразд. Я часто казав Більбо, що такими перснями найкраще взагалі не користуватися, та він обурювався або дуже гнівався. Ледве чи я міг тут чимось зарадити. Я не міг відібрати в нього персня, не заподіявши йому при цьому ще більшої шкоди, ніж сам перстень. Та і права не мав. Я міг лише спостерігати і чекати. Можливо, слід було би порадитися зі Саруманом Білим, але щось завжди втримувало мене від цього кроку.

— А хто це? — запитав Фродо. — Раніше я про нього не чув.

— Це й не дивно, — відповів Ґандальф. — Гобіти його не цікавлять — чи то пак не цікавили. Та він великий серед Мудрих. Він очільник мого ордену і голова Ради. Знання його глибокі, та вони зростили і його погорду: він дуже не любить, коли втручаються в його справи. Відати про ельфійські персні, могутні й не дуже, — ось його царина. Він тривалий час вивчав її, вишукуючи втрачені таємниці виготовлення перснів, але коли про них заходила мова на раді, то все, що Саруман розкривав нам зі свого знання про Персні, заперечувало мої страхи. Тож мій сумнів заснув, хоч і сторожко. Я невпинно стежив і чекав. Але з Більбо, здавалось, усе було гаразд. Минали роки. Так, вони минали, проте ніби й не торкалися його. Він наче зовсім не старівся. На мене знову зійшла тінь. Але я сказав собі: «Та він же, врешті-решт, за материною лінією походить із роду довгожителів. Ще є час. Чекай!» І я чекав. Аж до тієї ночі, коли він покинув цей дім. Тоді Більбо сказав і зробив таке, що сповнило мене страхом, який годі було вгамувати жодним Сарумановим словам. Нарешті я переконався, що до діла взялося щось темне та страхітливе. І відтоді більшість цих років витратив на пошуки правди.

— Але ж Більбо не зазнав невиправної шкоди, правда? — стурбовано запитав Фродо. — З часом йому поліпшає, чи не так? Тобто він зможе спочити з миром?

— Більбо покращало відразу, — відповів Ґандальф.

— На цьому світі є лишень одна Сила, якій відомо все про Персні та про їхні можливості; проте, наскільки я знаю, немає у світі такої Сили, якій би було відомо все про гобітів. Серед Мудрих лише я цікавлюся гобітами — забутою, але сповненою несподіванок сферою знань. М’якими, як масло, бувають вони,