Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

Розділ 10. Тім. Ммм… Романтік.

Сніданочок був особисто для мене багатообіцяючим. Я більше полюбляв чіткі рамки у творчості, тож з задоволенням вислухав усі умови й навіть порадів якійсь такій нитці пригод. Хоч надавав перевагу проживати подібне на сторінках своїх книг, все ж приїхав на острів і потрібно було одразу розуміти, що так все й буде.

Але от одне з питань мене все ж непокоїло. З якого це дива нас поставили в пару з Валєриком-холєриком? Невже Айлін мститься мені за вчорашнє? Але за що? Я ж був такою чудовою подушкою безпеки. Їй навіть не одразу злізати закортіло. То в чому тоді біда? Здається, опісля щось не те сказав. Але я попереджав, що моя англійська не бездоганна. Ну реально, там так легко сплутати значення одного й того ж слова. 

Зате хоч іншим пощастило. Порадію собі тихенько за них. Дивний, звісно, контингент тут зібрався, але вони знайшли одне одного, як ми з Валєрою. Не розумів я ще однієї речі – навіщо нам дали весь день на знайомство, якщо його можна було провести та хоча б на пляжі. Не сказав би, що люблю плавати або хоча б вмію це робити, але все одно пішов би. Це цікавіше, ніж весь день просидіти біля Валєри. Бо саме так обіцяв минутися наш день. 

Хоча Валєрик мене таки здивував, одразу заявивши, що хоче піти на пляж. Але я трохи його все ж не розумів. Яка людина збирається провести день під палючим сонцем, не подбавши ні про воду, ні про їжу, ні хоча б про підходящий одяг… Я б сказав – що за дурень в тридцятиградусну спеку вдягається в чорні джинси й сорочку. Йому явно сонечко голівоньку напекло. 

– Ніхто нікуди не розходиться. Ваші трекери ще не привезли, а я не хочу до в’язниці через групку людей, що заблукає. На майданчику досить місця, а якщо комусь щось потрібно – прошу замовляйте це в персоналу або онлайн. Адресу всі вже знають, – а Карім став значно вільніше себе почувати. Наче дійсно який бос. Радий за нього, а то вигляд раніше мав не дуже. – Тож поки знайомтеся. Обід і вечеря будуть за графіком.

– Про що поговоримо? – нахилився до Валєри, вивчаючи його реакцію на нещодавні слова. Але там не було нічогісінько цікавого.

– Щоб ти знав, – Валєра опустив темні окуляри на край носа, невдоволено зиркнувши на мене, – я хотів піти сьогодні, аби випередити всіх й розмовляти з тобою – не мій обов’язок. Хочеш – іди до когось третім зайвим і дай трішки відпочити. 

– Без питань, – мені повторювати двічі не потрібно. 

Але все навколо не таке вже й цікаве. Тому просто пішов до кімнати й ще раз пробіг поглядом по вмісту власного конверта. Це був аркуш, заледве помітного рожевого кольору з нашкрябаними кількома рядками:

“Жанр: романтична комедія. Герої – двоє ворогів, що працюють в одній весільній агенції, але раптово опиняються на одному й тому ж романтичному круїзі, готуючи урочистості для однієї пари наречених. Вони знайомі вже багато років, але ніхто не пам’ятає, з чого почалася ворожнеча”.

Що це за маячня? Але всміхнуло. Думаю, з цього щось та й вийде. Але чимось воно здається мені дещо персоніфікованим. Але начхати, адже в голові вже є чимало ідей.

Залишилося лиш увімкнути ноутбук і сісти писати. Спершу взявся за хронологію й накидав умовних подій. Потім прописав біографії головних героїв. Лінда й Клінтон – перші імена, що спали на думку, проте здавалися не такими й поганими… Хм… Чому ж їх обох запросили? Мабуть, пара не довіряла Клінтону й хотіла підстрахуватися Ліндою. Хоча ні, трішки не так. Нехай Лінда страхує, бо вона буде досвідченим працівником, а от Клінтон – це друг молодих, якому вони хочуть дати шанс. І пішло-поїхало…

– Ви не з’явилися на обід. Вам часом не зле? Вечеря буде вже за кілька хвилин, тож якщо що чекаємо вас внизу, – зазирнув Карім, напевне після тривалого стуку у двері, якого я й близько не чув. Принаймні мені так здавалося. Щось вони взагалі таке накрутили…

– Та ні. Зі мною все в порядку. Просто задумався. Може підкажете мені по секрету, яким буде перше випробування. Ніяк не дочекаюся, а так може замість нервування, займуся підготовкою… Не люблю сидіти без діла, а починати якийсь позаконкурсний роман зараз не хочеться, бо покинути його аж на кілька місяців не зможу. Розумієте, це неабияк відволікатиме, – поглянув благально на турка, який, на перший погляд, здався мені цілком нормальною людиною. Ба більше – йому хотілося довіряти, хоч з першого погляду впадало в око, що той якийсь аж занадто нервовий.

– Хай би краще відволікало, ніж все це. Несправедливо, несправедливо… – затараторив пан Карім з легким турецьким акцентом. 

– Га? – здивовано вирвалось з мого рота. Ну не міг же він реально сказати те, що сказав?

– Що? – подивився на мене таким здивованим поглядом, наче я сказав яку дурницю.

– Повторіть, що ви сказали.

– Що, – з поважним виглядом промовив Карім та раптом схопив лівою рукою праву через те, що вона почала тремтіти.

– Та не це, а те, що ви сказали до того, – мене вже це неабияк дратувало.

Але турок лише кліпнув кілька разів очима, ніби досі не зрозумів, про що я йому казав. З іншого боку, Карім почав здаватися досить цікавим персонажем для моєї книги. Весь такий непоказний і з вигляду суворий, всередині він явно ніжний, як ягня, запечене бабусею за її славнозвісним рецептом. О, а ще з її чудовим сливовим соусом… Ммм… Не те щоб мені хотілося його з’їсти… Але Карім точно був дуже доброю й світлою людиною, але ще досі з певною дитячою наївністю. Просто викапаний Клінтон.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍