Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу"

і навіть брав його з собою до палацу. Своїм кравчиням велів пошити для нього повний придворний костюм — словом, і справді опікав його, як рідного сина.

А тим часом Ґендзі не переставав писати дружині Ійо-но суке. Вона ж відповідала вкрай стримано. «Брат ще малий, — думала вона, — і якщо моя сердечна таємниця випадково розкриється, то про мене піде слава як про легковажну особу. А це мені ні до чого». Звичайно, вона згадувала його таємничий образ у нічній темряві, але подумки повторювала собі, що ще одна зустріч нічого доброго їй не принесла б.

А Ґендзі, не забуваючи про неї ні на хвилину, страждав і кохав. Бачив в уяві її засмучене обличчя і не знаходив способу, як розвіяти похмурі думки. Звичайно, він міг би злегковажити й знову проникнути в її покої, та оскільки там було чимало сторонніх людей, то така його нерозсудлива поведінка не залишилася б непоміченою, а жінка мала б самі неприємності. Ось такі роздуми не давали йому спокою.

Кілька днів він перебував у палаці, очікуючи сприятливого напрямку для виїзду звідти. Потім, вдаючи, що вирушає до Лівого міністра, несподівано по дорозі звернув до садиби біля річки Накаґава. Здивований Кії-но камі радісно схилив перед гостем голову й сказав: «О, яка честь моєму саду!..»

Ґендзі ще вдень відкрив Коґімі свій намір, і вони про все домовилися. Останнім часом хлопець супроводжував його усюди, тож ніхто не здивувався, що і ввечері він покликав його раніше за інших.

Дружині Ійо-но суке було передано відповідного листа, і вона не могла не повірити щирості Ґендзі, зваживши на зусилля, витрачені на підготовку зустрічі з нею. Однак вона розгуб­лено подумала: «Якби я зустрілася з ним наодинці, то повторилися б муки, як після тієї ночі, що промайнула, неначе сон». Тож, уважаючи таку зустріч неприпустимою, вона сказала своїм служницям, коли Коґімі пішов до Ґендзі:

«Мені буде незручно, якщо покій гостя виявиться поряд. Я нездужаю і хотіла б, щоб мені зробили масаж подалі звідси...» — і вона перебралася у затишну кімнату на перехідній галереї, яку займала Цюдзьо.

Щоб здійснити свій намір, Ґендзі якомога раніше велів своїм супутникам лягти спати і послав до дружини Ійо-но суке Коґімі з листом, але той не міг її знайти. Шукав сестру по всьому будинку і, лише вийшовши на галерею, нарешті знайшов її. «Яка жорстока безсердечність!» — думав він і, мало не плачучи, сказав: «Тепер пан мені не довірятиме». Але його нарікання лише розгнівали її: «Чому ти надаєш такі погані послуги? Ти ще зовсім малий, щоб передавати чиїсь листи. Перекажи своєму панові, що я нездужаю і попросила своїх служниць зробити мені масаж. А тепер іди, бо люди можуть щось запідозрити».

Після цих різких слів вона подумала: «О, якби моя доля не була вирішена і я жила б у старому будинку, де витають духи покійних батьків! Як радо я чекала б зустрічей з ним, хоча б рідкісних! Тепер я вдаватиму, що не розумію його прагнень, а він, мабуть, подумає, що я надто самовпевнена... » — і в неї заболіло серце, а душу охопило сум’яття. «Хай там що, а моя доля тепер визначена остаточно. Тож краще, якщо в його очах я залишуся безсердечною, неприємною особою», — вирішила вона.

А тим часом Ґендзі лежав, тривожно очікуючи Коґімі: «Чи зможе він, такий ще юний, хитрощами вмовити її?» Коли ж той повернувся з повідомленням про невдачу, Ґендзі сказав: «Такої дивовижно впертої жінки я ще не бачив. І мені далеко до неї з моєю наполегливістю». Вигляд у нього був нещасний. Деякий час Ґендзі мовчав, сумно зітхаючи і нарікаючи на її жорстокосердість, а тоді нарешті написав їй:

«Не розпізнав

Душі я

Дерева-мітли[65],

Тож у полях Сонохара

Дорогами блукаю...[66]

Оце й усе, що можу я сказати».

А жінка, звичайно, також не могла заснути.

«Соромлюсь,

Що живу

В хатині бідній,

А тому зникаю і з’являюсь,

Немов те дерево-мітла», —

відповіла вона.

Коґімі, що всією душею жалів свого пана, ходив туди й назад з листами, забувши про сон, аж поки сестра не застерегла його від цього, бо, мовляв, люди можуть щось сумнівне подумати. Супутники Ґендзі, як завжди, міцно спали, і лише він, невдоволений, не переставав міркувати.

Він ще ніколи не зустрічав такої непіддатливої жінки. Його дратувало, що, на відміну від дерева-мітли, її упертість не зникає, а наростає при наближенні до неї. А з другого боку, він відчував, що, як на зло, саме така її неприступність вабить його. Тож хоч і збирався, та не міг так просто від неї відмовитись і попросив Коґімі: «Проведи мене до неї!»

«Вона замкнулася в убогій кімнаті разом зі своєю прислугою, тож іти туди не годиться», — відповів той з великим жалем.

«Ну що ж, тоді хоч ти не полишай мене», — попросив Ґендзі й поклав хлопця біля себе. Той почувався неймовірно щасливим поруч зі своїм молодим добрим паном, а Ґендзі думав: «Далебі, цей хлопець набагато миліший від своєї безсердечної сестри...»

Порожня шкаралупка цикади

Головні персонажі:

Ґендзі, 17 років

Коґімі, молодший брат Уцусемі

Кії-но камі, син Ійо-но суке, пасинок Уцусемі

Уцусемі, дружина Ійо-но суке

Нокіба-но оґі, дочка Ійо-но суке, пасербиця Уцусемі

«Ще ніколи мною так не гребували, — проказував Ґендзі, неспроможний заснути. — Тільки цієї ночі я вперше збагнув, яким гірким буває у житті кохання. Від такої ганьби жити далі не хочеться». Коґімі, лежачи поруч, навіть обливався сльозами. «Який він милий», — думав Ґендзі, усвідомлюючи схожість хлопця — тендітність, невисокий зріст й коротке волосся — із сестрою. Звичайно, він міг силоміць до неї пробитися, але в такому разі, природно, виставив би себе на людський осуд. Усю ніч він серйозно думав про таку небезпеку і всупереч звичаю майже не розмовляв з Коґімі. А коли ще затемна покинув садибу Кії-но камі, то хлопець з жалем зітхнув: «Без нього так сумно». Зі свого боку, жінка всю ніч почувалася винною, коли ж не отримала від Ґендзі ранкового листа, подумала: «Видно, я його таки провчила. З одного боку, було б прикро, якби він відступився від мене, але куди гірше було б терпіти його безперервні настирливі залицяння. Тож краще саме тепер покласти всьому край...» — міркувала вона, але не знаходила в цих думках відради і ставала щораз сумнішою.

Ґендзі ж, обурений її непіддатливістю, не збирався на цьому зупинятись, а, страждаючи від думки, що чинить негідно, все-таки постійно скаржився Коґімі: «Зазнавши від твоєї сестри стільки образ та розчарувань, я б хотів її забути, але, на жаль, серцю не накажеш. Тож знайди зручну нагоду й придумай, як мені з нею зустрітися». Хоча хлопець й розумів, як важко буде виконати таке завдання, та водночас радів з особливої довіри високої особи.

Поки з юнацьким нетерпінням він чекав слушної нагоди, Кії-но камі вирушив у свою провінцію, і в його садибі лишилися самі жінки на власному дозвіллі. І ось одного разу під прикриттям нічної темряви, коли дороги під ногами не було видно, Коґімі вирішив