Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

«Ну, і де тут компас? — я задумався, продовжуючи сидіти з закритими очима, уважно розглядаючи утримувану в уяві картинку. — Чи спостерігач стоїть обличчям на північ  по замовчуванню? Як в усіх комп’ютерних забавках»

До речі, ніколи раніше не помічав за собою такої здатності. Запам’ятовувати деталі. Часом, вийшовши з кінотеатру або вимкнувши комп, про що був щойно переглянутий фільм згадати не вдавалося. Не кажучи вже про костюми. Цікаво: у художників і письменників творчий процес саме так відбувається? А чого, прикольно. Закрив очі, «підглянув» потрібну сценку в найдрібніших деталях і, знай, малюй або описуй в міру відпущеного таланту. Коли повернуся в майбутнє, треба буде обов'язково спробувати. Малюю я як курка лабою, а грамоті вчений... Раптом, щось з того та й вийде? Якщо повернуся ...

«Стоп. Не відволікайся. Повернемося до наших бара... татарів.

Загін рухається кроком. Коні навіть не спітніли. Ліниво помахують хвостами, відганяючи ґедзів. У першого вершника на голові якась дивна, рудувата хутряна шапка, оторочена ззаду облізлим лисячим хвостом. Кінь — трохи більший за інших, вороної масті. Такий чорний, що навіть тінь відкидає густішу. Був би такий під сідлом у нашого «вершника без голови» — бусурмани взагалі б на місці попадали... від інфаркту.

Хоп! Про що я зараз подумав?.. Про інфаркт! Відчепись, мудрагель... Кінь, сідло... Не те... Тінь! Саме так! Куди вона падає? Ага. І це значить, що якщо я бачу їх в реальному часі, то...»

— Загін рухається з північного сходу.

Для наочності тикнув пальцем в потрібному напрямку. Щоб напевно, а не як у хрестоматійної блондинки в таксі.

— Дві дюжини і з північного сходу... — повторив Полупуд. — А ще що-небудь можеш додати?

«Ото дає, товариш. Не тільки мед подавай, але ще й ложку... Хоча, чого я? Це ж і в моїх інтересах... В одному човні пливемо... Подивимося уважніше. Здається, було що дивне в тому вершнику, на що я не звернув уваги. А ну... ну... Ага, є!»

 — Загін веде воїн з великим шрамом через все обличчя... На чорно... на вороному коні.

Я і договорити не встиг, як Василь опинився поруч з Сафар-беєм, схопив татарчука за комір і ривком підняв на ноги.

— Ах ти ж бісів сину! Обдурити надумав? Так я півпуда солі з'їв раніше, ніж тебе від цицьки відлучили! Ось такий рубець, Петре? — запорожець змахнув долонею навскоси, як би перекреслюючи обличчя, і не чекаючи відповіді, ще раз струснув бранцем. Той тільки зубами клацнув... — Чи ж то не твій аталик* (*тат., — наставник) Хасан веде їх?

Татарин промовчав. Може, сказати було нічого, а може, просто розгубився. Полупуд реально був страшний у гніві. Не знаю як вепр, а ведмідь поступився би дорогою без розмов. Навіть кігтями мірятися не став би.

— Ну, що ж, — запорожець жбурнув татарчука під ноги. — Ти зробив свій вибір! Господь свідок, я хотів по-доброму. А тепер — вибачай, не заслужив. Охріме! Тарасе! В'яжіть бусурмана міцніше і тягніть ближче до багаття. Погріємо йому ноги. Тільки баб до голомозого не підпускайте... Уб'ють швидше, ніж він заговорити встигне. А я ще допит не закінчив...

— Ні! Не треба! Зачекай, козаче! — Сафар-бей не просто зблід — позеленів. Чи від думки про тортури, чи від можливості опинитися в руках розлючених гяурок. У чиєму горі він винен куди більше, ніж уже розтерзані на шматки нукери... Так, вбивали і ґвалтували воїни, але ж наказував він.

— Я не збрехав! Клянуся Аллахом! Чамбул веде мій аталик. Це правда. Але, я не знаю, чому Хасан повертається цією дорогою! Я йому такого не наказував!

— І я маю тобі вірити?

Сафар-бей відкрив рот і... нічого не відповів. Тільки приречено опустив голову. Будь-які запевнення і клятви всього лише порожній звук між кровними ворогами. Особливо, якщо один з них правовірний мусульманин, а другий — християнин. А крім слів у бека не було нічого. І юний ефенді, розуміючи це, не став принижуватися, запевняючи козака порожніми обіцянками. Що ж — гідно і переконливо. Як на мене.

— Стривай, Василю... Не квапся.

— Ти ще щось бачив, Петрусю?

— Ні. Що бачив — усе сказав... Думаю, Сафар-бей не бреше.

Козак здивовано подивився на мене. Не чекав, що втручуся? А чому? Встиг звикнути до того що я весь час мовчу? Або відразу записав у розряд тих, хто не має власної думки або побоюється її висловити. Це ти, брате, даремно. Я ще той борець за справедливість. Замучишся стримувати.

Запорожець чекав. Усі навколо теж насторожено принишкли.

Ну, правильно. Хоч я не ворог, але і нічим не заслужив, щоб мої слова на віру приймалися. Хочеш переконати — доведи.

— Хіба не ти недавно казав, що Тивільжанська переправа з минулого року непридатна?

Василь кивнув.

— Ось і Хасан у цьому теж переконався. Дійшов... доки дійти зміг і назад повернув. Якщо дороги через Дніпро немає, навіщо болотами блукати? Та й ясир тут... Сам ти, хіба, інакше вчинив би? Якби на чолі того загону був?

Про здобич я влучно зауважив. Така причина була зрозуміла всім. Навіть пес не залишає надовго без нагляду зариту кістку.

— Так-так... твій товариш добре каже, — Сафар-бей поквапився підтримати мою версію. Здалося чи в його погляді промайнула вдячність? — Хасан вірний слуга. Але, як всякий наставник, іноді вважає, що має право не послухатися учня. Адже він старший, досвідченіший, мудріший.