Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

Зрештою, санаторій постає у Хвильового психічним відхиленням, фантомом уяви, хворою реальністю. Санаторій не лише реальне місце, але й фантом «психічного зворушення» Анарха, породжений «нестримною руйнацією його психіки» [109, с. 437]. Така санаторійна зона є тим закутком історії, де опиняється «зайвий» матеріал соціалістичної історії: плебеї та хворі мрійники. Це насправді божевільня, де «зайвих» людей приводять до стану хворих на істерію, меланхолію, шизофренію. Психічно вони розщеплені між минулим і майбутнім, виснажені революцією, романтикою, сентименталізмом і мріями про комуну. Як у клініці, тут відбувається селекція «нової» людини з метою перетворення її на машину й відкидається генетично використаний матеріал. Не випадково в тексті згаданий Грегор Мендель — засновник генетики. Ефект відбору демонструє своїм торсом Унікум, сестра Катря дискутує про природу людини й роль почуттів у ній, а Анарх смисл революції слідом за франкмасонами зводить до «омоложенія», воєн — до вентиляції землі.

У зоні панують автоматизм і розпорядок: «…О восьмій годині — дзвоник, потім сніданок, другий сніданок, обід, чай, вечеря. Між ними — лежанка, з яких одна — мертва» [109, с. 399]. Є тут і особлива втіха: «крутити пуговку», тобто «крутити кохання в диких малинниках» [109, с. 380]. Знаком туги за невідомим життям і часоплину в зоні є лише крик «санаторійного дурня». А для «безґрунтовних романтиків», якими є Анарх, сестра Катря та Хлоня і які не лише «зайві люди, але й шкідливі», смисл життя в тому, щоб умерти (поставити «сильну крапку»). Із санаторію нема вороття, як і з того світу. Хлоня й Анарх вчиняють самогубство, сестра Катря так і не поїде з санаторію, щоб зрештою перетворитися на одну з «хворих». Їхній шлях до «загірньої комуни» відрізаний, так само як і шлях до міста, де здійснюється історія й твориться нова, машинна цивілізація.

Від курортної історії про одинокість і флірт, що їх відтворила Леся Українка, до «санаторійної зони» Миколи Хвильового смисли, яких набуває курорт у культурній уяві, змінюються й розвиваються. Нових варіацій і викривлень набуває топографія, розширюється часова та просторова символіка, народжуються нові філософські та психологічні значення й референції. Однак суттєвим лишається те, що зафіксувала і сама Леся Українка: курорт дедалі більше утверджується як метафора відчуження в культурі модернізму, актуалізуючи свій гетеротопний потенціал і символізуючи часопростір кризи, імітації та девіації — ментальної, духовної, соціальної та політичної.

Творчість як хвороба

«Як моє здоров[ь]я? Було б нічого собі, як би не та дурна істерія, хорея, слабість серця, чі біс її зна, як вона зветься. Хожу по світі, як людина, пишу — часом навіть багато, приймаю участь в товариському житті, а тілько за це все плачу регулярно нападами <…>» — звірялася Леся Українка друзям [95, с. 89]. Та й сама її творчість була схожа на хворобу. Ще в ранні роки вона визнавала, що пише «несамовито» й відверто казала: «Я сливе завжди коли што кінчаю, то несамовито» [94, с. 266]. Якщо так багато писати, була свідома, «то можна б ad patres[24] одправитись» [94, с. 266]. Творчість була втечею. Щоб втекти від недуги, не думати «про свою ногу (а се досить трудно) я поперемінно то граю, то пишу», — зізнається вона Драгоманову під самий кінець 1889 року [94, с. 82]. Хвороба визначає стиль її життя, а творчість окреслює простір свободи, і в цьому проміжку Леся Українка має знайти та прийняти свою долю. Інакше, вона визнає, «як мені ні читати (читать багато мені теж не совітують), ні писати, ні грати не можна, то зостається тілько скласти руки та й плакати, бо більше нічого я робити не придумаю» [94, с. 82].

У листах письменниця часто згадує про те, що творчість допомагає їй переборювати втому й болі та компенсувати нервові «припадки». Так, зізнається в листі до сестри Ольги, уже перенісши операцію в Берліні, що «мені робота, як і музика, служить часом замість — горчишника (морального, звісно). Так, наприклад, з місяць тому назад, якби не моє невсипуще, справді нелюдське писання, перериване часом сонатами та ноктюрнами» [95, с. 168], то, може, знову дійшло б до нервових «припадків». Вона навіть вважає, що творчість і, зокрема, літературна праця для неї є свого роду морфієм. «Я знаю, що дуже невозвышенно, — писала, — вживати літературу замість морфію, але все ж се краще, аніж морфій вживати замість літератури. Сей “морфій” не дає мені погрязнути, скиснути і заснидіти — за те спасибі йому» [95, с. 168]. Зізнавалася, як особливо важко їй відмовитися від писання віршів, бо «то не робота, а так собі хвилеві імпровізації, певна форма нападів божевільля, за які людина здебільшого ручити не може» [95, с. 392–393]. Поезія справді була божевіллям, бо Леся Українка ніколи не віршувала «з виразним заміром», вона зауважувала: коли вірші не йдуть, «то я їх ніколи не кличу, хоч би й рік цілий — обійдеться» [95, с. 393].

Зрештою, з часом Леся Українка стає свідома того, що може себе спалити «безсонними ночами» й «поривами творчості», які призводять до безсилля й мало не до божевілля. «Але я думаю, що я не маю права на се. Я, інвалід, недобиток, не маю права добити себе», — довірливо пише сестрі [95, с. 384].

Такою була не лише її персональна історія — у цьому бачила фатум українського поета. Про цей фатум писала до Івана Франка: «Та вже хоч гніваймось, хоч ні, на себе, що не вміємо терпіти мовчки “як мужеві пристало”, але такий вже фатум над поетами, що мусять гукати на майданах і “прорицати аки” в той час, коли б хотіли в землю увійти від туги і замовкнути на віки» [95, с. 524]. Про те, як народилася, зокрема, її «Одержима», оповідала Франкові: «Діло сьогодні пішло на щирість, то признаюся Вам, що я її в таку ніч писала, після якої — певне буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши туги, а в самому її апогею. Як би мене хто спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти: j’en аі fait un drame[25]… Отже і надо мною фатум. То досить страшний фатум, бо він зміняє діла — в слова!» [95, с. 524].

У поезії «Як я люблю оці години праці…» (1899) Леся Українка змальовувала нічні хвилини натхнення як оргіастичну «врочистую одправу» «перед моїм незримим олтарем» [85, с. 253]. Тоді приходило натхнення, поєднане з безсонням, жаром, чарівними словами, палахкими очима. Так з’являвся геній творчості, як чарівний і прекрасний юний перелесник, який зваблював, зачаровував,