Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Полум'я в каміні на мить затріщало голосніше, ніби підтримуючи його рішення. Печера затихла, очікуючи наступного кроку.

— Ну ж бо, кажи! — нетерпляче вигукнув Сапфір, наче кожна секунда очікування була для нього нестерпною.

Габріель глибоко вдихнув і почав розповідь, повільно підбираючи слова:

— У дитинстві в мене був друг. Його звали Рональд. Ми проводили разом майже весь час, і тоді мені здавалося, що я щасливий...

Сапфір скептично фиркнув.

— Це все добре, але дитячі спогади про друга не зрушать нас із місця. Має бути щось більше — момент, коли ти відчував щастя так, ніби серце от-от вибухне.

Габріель замовк, вдивляючись у тіні, що танцювали на стінах печери. Його думки вирували, розкручуючи клубок пам’яті. Але жодна з ниток не приводила до того, що могло б допомогти їм. Побачивши, як розгублено чоловік сидить у задумі, Сапфір вирішив підказати.

— Ти ж недавно говорив про свою дівчину, — обережно нагадав він. — А що як твоє знайомство з нею — це той спогад?

— Ні... — похитав головою Габріель. — Це неможливо. Я так настраждався через усе, що сталося...

— Але ж до того, як... — Сапфір запнувся, ніби боявся зачепити болючу тему. — До того, як усе закінчилося, ти ж був щасливий? Сам казав.

Чоловік затих. Перед його очима раптом постала яскрава усмішка, її веснянки, що мерехтіли на сонці. Він згадав день, коли вона відповіла взаємністю на його зізнання в коханні. У тій миті він був найщасливішим чоловіком на світі. Спогад огортав його теплом, навіть якщо біль втрати все ще тиснув на груди. Її радісний вигук: «Так, і я тебе кохаю!» — лунав у пам’яті, ніби щойно вимовлений.

Як тільки сум відступив, поступившись вдячності за цей момент, печера затремтіла. На протилежній стіні з’явилася тонка тріщина, що швидко розросталася. Звуки, схожі на землетрус, оглушили їх, і раптом стіна розкололася, відкривши вузький тунель, у кінці якого мерехтіло світло.

Сапфір радісно зірвався з місця, плескаючи в долоні.

— Це вихід! Ми можемо піти!

Габріель кивнув, швидко хапаючи свій портфель.

— Зачекай. Спершу треба взяти припаси.

Вони зібрали трохи їжі, води, карту та попрямували до тунелю. Але як тільки переступили поріг, позаду них виросла нова кам’яна стіна, відрізаючи шлях назад. Це насторожило, проте вони вирішили рухатися вперед, до світла.

Чим довше вони йшли, тим більше здавалося, що світло ніяк не наближається. Тунель почав змінюватися: стіни, спочатку шорсткі й сірі, поступово вкривалися кришталем, який сяяв і переливався. Це зачаровувало, але водночас нагадувало, що цей світ не такий простий, як здається.

Раптом Габріель зупинився, вказуючи на стіну.

— Гей! Тут щось рухається!

Сапфір миттєво підбіг і вдивився в кришталь. У сяйві почали проступати обриси, нечіткі, ніби крізь туман, але вони поступово набували форми. Через мить Габріель здригнувся.

— Це... це Рональд! — вигукнув він, упізнаючи обличчя зі свого дитинства.

Хлопчик у відображенні посміхнувся й привітно помахав рукою.

— Це він? — недовірливо запитав Сапфір.

— Так, це мій друг дитинства... — прошепотів Габріель.

Відображення у кришталевій стіні почало рухатися вперед, і чоловік із хлопчиком, мов зачаровані, рушили за ним. Світло, що відбивалося від його фігури, освітлювало дорогу, яка тепер здавалася менш похмурою. Нарешті відображення зупинилося біля старого будинку, перед яким лежав дитячий синій велосипед, трохи поіржавілий, але все ще міцний.

— Це дім Рональда! Ми проводили тут цілі зими! — радісно почав перелічувати Габріель, ніби боявся забути жодної деталі. — А цей велосипед… мій велосипед! Його подарувала мені бабуся!

Його голос звучав майже щасливо, але водночас у ньому відчувалася легка нота смутку.

— Схоже, цей тунель нагадує тобі моменти щастя, щоб ти не забував, як це — бути щасливим, — сказав Сапфір, легко посміхнувшись, і вони продовжили шлях.

Відображення Рональда супроводжувало їх, час від часу зупиняючись біля важливих сцен із минулого. Ось бабуся Габріеля, що простягає тарілку вареників із теплою усмішкою. Потім з’явилися дитячі іграшки, такі ж дорогі у дитинстві, а тепер забуті. Слідом за цим вони побачили величні пейзажі гір, що здіймалися вдалині.

— Це було на канікулах у старшій школі. Нас відправили в табір серед гір. Ця краса тоді мене просто зачаровувала, — пояснив Габріель, не зводячи очей із зображення.

Сцени з табору здавалися живими: діти, що сиділи біля багаття, співали пісень, сміялися й обіймалися, ніби не існувало нічого, окрім цієї миті. Габріель впізнав себе серед них — юного, щасливого, з друзями, які підтримували його за плечі.

— Це Нік і Джул, — тихо сказав він, але раптом затих, прислухаючись до звуків, що доносилися від відображення.

«— Гей, Ніку, як тобі та білявочка? — запитав хлопець із довгим русявим волоссям, показуючи на дівчину попереду.

— Непогана, — засміявся другий, кремезний юнак із рудим волоссям. — А ти що скажеш, Гейб? Як вона тобі?

— Симпатична, але Мелоді все одно гарніша, — відповів Габріель, трохи ніяково усміхаючись.

— Знову ти про ту Мелоді! — засміявся перший, штурхаючи його ліктем».

Сапфір здивовано підняв брову.

— Гейб? Хто це?

— Мене так називали друзі, — пояснив Габріель із ледь помітною посмішкою.

Далі перед ними розгорталися студентські будні. Габріель і його друзі прогулювали лекції, списували на тестах і просто байдикували. Хоч це здається нерозумним зараз, тоді це приносило справжню радість.

Ось перший поцілунок Габріеля. Юнак і дівчина виглядали ніяково, поцілунок більше нагадував незграбну боротьбу, ніж романтику, але обидва світилися від щастя.

— Ну й видовище, — саркастично сказав Сапфір, удавано скривившись і зобразивши, ніби його нудить. Габріель лише зітхнув, усвідомлюючи, наскільки це виглядало гірше, ніж йому здавалося тоді.