Читати книгу - "Твій найгірший ідеальний, Настя Левченко"

Розділ 19: Осінь, яка все змінила

Львів вкривався золотом і туманами. Осінь повільно відступала, залишаючи після себе шурхіт листя під ногами, запах дощу у холодному повітрі й теплі вогні кав’ярень.

Катя й Марко йшли парком, тримаючись за руки. Без зайвих слів.

Бо тепер усе було просто.

Бо більше не потрібно було ховатися.

Бо іноді справжнє кохання не треба шукати.

Воно саме знаходить тебе.

Але шлях до цього був непростим.

Декілька тижнів тому…

Катя сиділа у Марка на кухні, загорнувшись у плед. У вікно барабанив дощ, а в кімнаті пахло кавою й корицею.

— Що ти від мене чекаєш? — тихо запитала вона.

Марко поставив чашку, поглянув на неї уважно.

— Нічого.

Катя здивовано підняла очі.

— Але ж…

— Я не чекаю, Катю. Я просто поруч.

Їй хотілося щось заперечити, але всередині вже не залишилося опору.

Раніше вона завжди відчувала, що від неї чекають кроків, слів, рішень. Але Марко не вимагав. Не змушував.

Він просто був.

І в якийсь момент вона зрозуміла:

Це і є справжнє.

Не коли хтось доводить свою любов, не коли змушуєш себе повірити, не коли борешся із сумнівами.

А коли просто знаєш.

Коли можеш бути собою.

Коли не потрібно тікати.

Вона зробила глибокий вдих і зустріла його погляд.

— Я більше не боюся.

Марко всміхнувся. Не здивовано. Не тріумфально.

А просто так, ніби знав це від самого початку.

— Я радий, — сказав він і простягнув до неї руку.

Катя не вагалася.

Цього разу вона сама скоротила відстань між ними.

Тепер

Вона йшла поруч із Марком і думала, як дивно все склалося.

Ще кілька місяців тому вона вважала, що закрита для почуттів. Що її серце більше не здатне довіряти. Що минуле триматиме її ще довго.

Але Марко…

Він не ламав її захист.

Він просто терпляче чекав, поки вона сама його відпустить.

І тепер, коли Катя йшла з ним тінистою алеєю парку, коли її пальці були затиснуті в його теплій долоні, вона зрозуміла ще щось важливе.

Любов — це не про ідеальних людей і не про відсутність страхів.

Це про тих, хто залишається поруч, навіть коли ти вагаєшся.

Хто не змушує обирати, а дає свободу самому зробити вибір.

Хто приймає тебе такою, якою ти є.

Катя стиснула його руку трохи сильніше.

Марко поглянув на неї, легка усмішка торкнулася його губ.

— Катю… — тихо сказав він.

— Що?

— Я радий, що ти більше не боїшся.

Вона усміхнулася у відповідь.

— Я теж.

Осінній вітер підняв у повітря жовте листя.

Марко нахилився до неї ближче.

— Ще ні або вже так? — тихо запитав він, повторюючи її власні слова, які вона колись сказала сама собі.

Катя видихнула.

— Вже так.

Їхні губи зустрілися.

А Львів продовжував жити своїм життям — з дощами, запахом кави і світлом ліхтарів, які відбивалися у мокрій бруківці.

Бо кохання приходить по-різному.

Але найважливіше — не злякатися, коли воно вже поруч.

І не дозволити собі його втратити.

 

 

Дорогі читачі!

Це останній розділ цієї історії, і я хочу подякувати кожному з вас за те, що йшли з нами до самого кінця. Спільно ми пройшли через осінні дощі, ніжність і страхи, але, врешті-решт, зрозуміли, що справжнє кохання не потребує великих слів — воно приходить тихо, коли ми готові прийняти його.

Але це ще не кінець... Впереди — епілог, у якому ми дізнаємося, як герої подолали свої сумніви та що сталося далі.

Не забувайте залишати коментарі та підписуватися, щоб не пропустити нові історії! Ваші відгуки надихають мене писати для вас. До зустрічі!

З теплом, ваша Настя))

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍