Читати книгу - "«наречена» свого шефа, Alina Pero"

ГЛАВА 20. ШЕПІТ ХВИЛЬ

Нічний бриз був прохолодним, але приємним після спекотного дня. Ми з Гордієм йшли босоніж уздовж берега, залишаючи сліди на вологому піску. Хвилі ледь торкалися наших ніг, а місячне світло створювало мерехтливі доріжки на воді.

— Ти втомилася? — запитав Гордій, сповільнюючи крок.

Я похитала головою. Насправді, я не хотіла, щоб ця прогулянка закінчувалася. Було щось особливе в цій миті – у тиші, яка не обтяжувала, а огортала теплом.

— Я люблю море вночі, — сказала я, зупинившись і дивлячись на чорне полотно води, всіяне відблисками місяця.

— Чому?

— Воно здається нескінченним, таємничим... спокійним. Якби море було людиною, я б хотіла мати такого друга.

Він усміхнувся.

— А може, ти шукаєш не друга, а когось іншого?

Я повернулася до нього, і наші погляди зустрілися. Він стояв зовсім близько – настільки, що я відчувала його тепло, його подих. Очі Гордія були темніші, ніж зазвичай, у відблисках нічних вогнів вони здавалися майже чорними.

Я не знала, хто зробив перший крок – він чи я. Все сталося само собою. Спочатку нерішуче, обережно, ніби ми боялися порушити магію цієї миті. Його губи торкнулися моїх, і я завмерла.

А потім... Потім все змінилося.

Поцілунок став глибшим, пристраснішим, ніби ми більше не могли стримувати того, що накопичувалося між нами весь цей час. Його руки обійняли мене, пригорнули до себе, і я запустила пальці в його волосся. Світ зник. Залишилися тільки ми і море, що шепотіло про щось на фоні.

— Соломіє... — прошепотів він, коли наші губи розділилися.

Моє серце калатало, дихання було нерівним. Я вперше чула, як він вимовляє моє ім’я так... по-особливому.

— Йдемо додому, — сказав він.

Я кивнула, хоча мої ноги тремтіли, і не від холоду.

У кімнаті було напівтемно, тільки місячне світло пробивалося крізь фіранки. Я стояла біля вікна, намагаючись заспокоїтись, але моє тіло ще пам’ятало тепло його дотиків, м’якість губ.

Я почула, як Гордій підходить ближче. Його пальці ковзнули по моїй руці, торкнулися моєї долоні, сплели наші пальці разом.

— Якщо ти не хочеш... — його голос був тихий, але я чула в ньому приховане напруження.

Я розвернулася до нього. Його погляд був уважний, трохи тривожний. Він чекав.

— Я хочу, — прошепотіла я.

Його руки зімкнулися на моїй талії, легко притягуючи мене ближче. Я відчула, як його серце б'ється так само швидко, як і моє. Гордій провів пальцями по моїй щоці, обережно, наче вивчав кожну лінію мого обличчя.

Наші губи знову зустрілися, і цього разу не було ні вагань, ні сумнівів. Поцілунок був глибоким, вимогливим. Я відчувала, як його пальці пестять мою спину, як тепло розливається по всьому тілу.

Гордій розстебнув перший ґудзик на моєї сукні, і я затримала дихання.

— Довірся мені, — тихо сказав він.

Я заплющила очі й кивнула.

Тканина легко зісковзнула з моїх плечей. Його пальці торкнулися моєї шкіри – легкий, майже невагомий дотик, який викликав мурашки по всьому тілу.

Він підняв мене на руки і обережно поклав на ліжко, його губи залишали гарячі сліди на моїй шкірі. Я втрачала відчуття реальності, потопала в його обіймах, у його ласкавих руках.

Цієї ночі ми більше не були фіктивними нареченими.

Цієї ночі ми були тільки чоловіком і жінкою, яких поглинула пристрасть.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍