Читати книгу - "«наречена» свого шефа, Alina Pero"

ГЛАВА 21. НЕСПОДІВАНА НАРЕЧЕНА

Я прокинулася від сонячного світла, що пробивалося крізь фіранки. Спочатку не розуміла, де я. Лише коли відчула тепле дихання на своїй шиї й сильні руки, що ніжно обіймали мене, все повернулося в пам’ять.

Гордій спав поряд, його рука лежала на моєму стегні, а губи ледь торкалися мого плеча. Моє серце затріпотіло, а тіло згадало кожну мить минулої ночі – як його губи торкалися моєї шкіри, як пальці змушували тремтіти від задоволення, як його голос шепотів моє ім’я...

Я мало не задихнулася від цього потоку спогадів.

Я обережно відсунулася, намагаючись не розбудити його, і тихо підвелася.

Але не встигла я навіть одягнути халат, як двері різко відчинилися.

— Соломіє, ти ще спиш?! — на порозі стояла Софія, мама Гордія, а поруч з нею – Вероніка.

— Що?..

— Вставай, у нас важливий день! — усміхнулася Вероніка.

Я кліпала очима, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Гордій щось пробурмотів, але не прокинувся. Я ж відчувала, як моє обличчя палає від сорому – переді мною стояли його мама і сестра, а я була лише в тонкому халаті, волосся розтріпане, губи, мабуть, ще припухлі після нічних поцілунків...

— Ходімо, у нас купа справ! — Софія взяла мене за руку й потягнула до дверей.

— Куди?..

— У весільний салон, звісно!

Я сиділа на задньому сидінні машини, все ще не до кінця розуміючи, що відбувається.

Весільний салон. Весільна сукня. Це звучало як щось із паралельного всесвіту.

— Я не розумію, навіщо це все… — пробурмотіла я.

— Ну як це навіщо? — Вероніка усміхнулася. — Весілля ж скоро.

— Так, але… — я стиснула губи. — Ви взагалі питали в Гордія?

— Навіщо? — здивувалася Софія. — Це ж твоя сукня!

Я нервово закусила губу.

ВЕСІЛЬНА сукня.

Сукня, яку купують нареченій.

Якою я не була.

Коли ми увійшли до салону, я відчула, як до горла підкотився клубок.

Білизна. Атлас. Мереживо.

Скрізь були сукні – довгі, розкішні, з вишивкою, блискітками, шлейфами…

— Ой, ця точно не підійде, — Софія змахнула рукою в бік величезної сукні з пишною спідницею, ніби в принцеси Діснея. — Гордію подобаються більш витончені речі.

Я ледве не закашлялася.

— Але… може, не варто…

— Дурниці, — Вероніка підштовхнула мене до примірочної. — Ходімо, почнемо!

Я стояла, покірно дозволяючи консультантці натягувати на мене одну сукню за іншою.

Першу я навіть не встигла нормально роздивитися, як Софія похитала головою.

— Ні, надто проста.

Друга була надто блискучою.

Третя – занадто короткою.

Четверта…

Я видихнула.

Вона була іншою. Не кричущою, не надто помпезною, а ідеальною.

Витончене мереживо, що огортало плечі. Вишиті вручну перлинки. Спідниця, що плавно спадала хвилями, а не громіздким тортом.

Я глянула на себе в дзеркало.

І на мить… забула як дихати.

Бо вперше за весь цей час я побачила не просто себе у випадковій сукні.

Я побачила наречену.

Справжню наречену.

— О, ця… — прошепотіла Вероніка.

Софія приклала руку до грудей.

— Тобі дуже пасує.

Я ж стояла, дивлячись у дзеркало, і не могла зрозуміти, що відчуваю.

Бо вперше я запитала себе: а що, якщо це справді МОЯ сукня?

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍