Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

— Кейпоп на піаніно — це трохи… було б важко. Чесно, я не знаю жодної пісні. Та й корейською не заспіваю! — Він засміявся. — А з наших когось можу…

Він торкнувся клавіш. У задумі перебирав їх хвилину чи дві, аж доки з-під пальців не випурхнула мелодія — дурнуватий пародійний хіт, який грав останніми місяцями на кожному кроці. Ян не пам’ятав добре слів, тому місцями мугикав, але пісню це не зіпсувало.

Соля позаду засміялась, а дослухавши, попросила щось ще таке. І він виконав. Одну. Другу, третю. А після четвертої дівчинка зааплодувала і вигукнула:

— Вау, ти класно граєш! Можна я зніму і заллю в тікток?

Замість відповіді він подивився на Стефанію.

— Я б сказала, навіть треба, — відповіла вона замислено. — Дуже треба.   

Вони з Яном перетнулися поглядами, і він зрозумів усе без слів — йому потрібні всі ці тіктоки й решта соцмереж. Стефанія вже про це думала, пропонувала якось, але ще не встигла вигадати, з якого боку підійти до цього завдання.

Соломія дістала свій смартфон, знайшла зручне місце, щоб добре зняти Яна, і кивнула:

— Грай.

Це “грай” прозвучало очікувано і водночас несподівано, збило його з пантелику і змусило порушити обіцянку, заграти перше, що згадали пальці, — “сумну” пісню на слова Стефанії, яку написав минулого тижня.

— …Між нами льодів — віки. Морозиш. Атож, моя персональна Аляска — далеко до тебе й важко… Ти завжди любила з обличчя робити маску. Та не навпаки...

Для пісні він змінив слово “я” на “ти”, тож там, де Стефанія писала про себе, тепер співав до неї. Приспіву не було, тому двічі повторював останні рядки куплетів. Знав їх уже, заплющував очі, не дивлячись на клавіші. Відчував на собі погляд Стефанії — пильний, безперервний.

— І я не почую “камон”... Та годі, я, може, був не як ті для розваги чужих біографій ватаги. Одначе відстань тримати легше, ніж рівновагу... і телефон.

Композиція обірвалася різко. Було чути тільки Янове дихання, що поважчало після співу. І вигук Соломії:

— Клас! Я піду до себе, заллю в тікток. І трохи пограю, окей? — запитання вона поставила мамі, мило блимнувши очима.

Стефанія сварилася, якщо донька довго сиділа за комп’ютерними іграми, але цього разу не могла відмовити. Тільки усміхнулася й кивнула.

Вони залишилися вдвох. У тиші, яку не хотілося порушувати.

— Будеш вина? — запропонувала Стефанія за кілька хвилин цієї тиші.

— Буду.

Вона пішла на кухню, а він хвостиком поплівся за нею. Пляшка, яку дістала з бару, була вже відкоркована. Налила у два келихи, спорожнивши її.

— Остання крапля, — прошепотіла, коли бордовий напій зовсім викапав з пляшки у келих Яна. — За тебе і твою музику.

Стефанія підняла свій келих, і Ян підніс свій. Скло торкнулося скла, дзенькнуло.

Вони стали поруч біля вікна, плече до плеча. Пили, доки келихи майже спорожніли.

— За нашу музику. Її не було б без тебе.

— Ні. Була б. Твоя музика рано чи пізно знайшла б вихід, набула б форми навіть без мене.

— Я так не думаю. Але… Можна спитати? Не про музику.

— Питай.

— Це не проблема —  те, що я тут? Просто зараз немає твого чоловіка, і… Соломія ж йому розповість. Ну. Кхм, Володимир не злитиметься?

Ян плутано торохтів про те, що бентежило з першої хвилини в домі. А вона… розсміялась. Повернулася до нього обличчям і подивилась як на божевільного.

— Ти смішний. Гадаєш, мій чоловік… ревнуватиме? До тебе?

Відверта насмішка в її голосі збурила його, а вино допомогло. У серці заклекотіла образа.

— А не може? Я не схожий на чоловіка, який може зацікавити таку жінку, як ти?

— А ти точно чоловік, щоб отримати жінку? Чи ще хлопчик, який грається в сніжки?

Вино зробило і їй погану послугу — розв’язало язика. На тверезу голову вона не дозволила б собі так його дражнити. Бо ж знала, добре знала й передбачала, що в його очах незрозумілого кольору від таких слів затанцюють вогні. Небезпечні вогні обурення й пристрасті.

— Перевіримо? — Ян здійняв одну брову, й ось вони — ці вогники.

Вона не встигла відповісти, як келихи опинилися на підвіконні, а її зап’ястя — в його пальцях. Одне і друге зап’ястя.

— Пусти.

— Ні.

Одним швидким рухом він підштовхнув її, підпер спиною до стіни біля вікна. Тримав за зап’ястя. Доки не усвідомив, що робить щось не те, поцілував. Жагуче, наскільки міг, наскільки виходило через її пручання. Вона намагалась. Щиро намагалася відіпхнути його, відвернутись, сховати губи. Але не змогла. І навіть укус, який залишила на його вустах, не спрацював — поцілунок все одно настиг її, змусив піддатися. Піддатися і відповісти.

— Ми не самі... Зверху Соля... Божевільний, припини, — просилася, важко дихаючи, коли Янові губи поповзли вниз, до її підборіддя і шиї.

— Не можу. Вибач, не можу.

Тримати її більше не було сенсу. Бо так само як він не міг зупинитися, вона більше не здатна була пручатися. Тільки широко розплющеними очима дивилася, як він зовсім сповз по її тілу на підлогу, став навколішки. Проводжала пасма його волосся дотиком пальців. І коли теплі губи, які ще мить тому дарували поцілунок, торкнулися її коліна, мало не заскавуліла.

— Що ти робиш, — прозвучало не як запитання, а як слова, які просто мусиш сказати в таку мить, бо почуватимешся огидною, божевільною, пропащою, якщо не скажеш. — Яне, ні… Господи.

Його долоня помандрувала її стегном, пірнула під широку домашню сукню. А губи повторювали той самий шлях.

Стефанія подивилася на зачинені двері в коридор, а тоді піднесла руку, затулила долонею рота, щоб не видати жодного звуку. 

...А потім він сів, притулився спиною до стіни поруч. Усміхався вологими губами і мовчав.

— Іди геть, — сказала вона, коли знову змогла говорити.

Ян кивнув. Підвівся. Спробував спіймати її погляд, але не вийшло — замружилась.

Дурман спадав з обох. Але в ньому того дурману було трохи більше, вистачило, щоб сказати:

— Я піду. Але це лише зараз. Я зараз піду. Потім — ні.