Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

Повертаючись нічним містом додому, Ян не міг позбутися таких думок. Але як би не думав, отримував один висновок: йому було б заздрісно, може, трохи образливо, але не настільки, щоб палити мости. Іноді люди змінюють шлях, обирають не тебе, а когось іншого — то що, одразу ставати ворогами?

У клубі дві ночі поспіль була не його зміна. Він міг відпочити чи займатися своїми справами, але вже наступного дня до обіду занудьгував. Навіть думав поїхати в студію, але там, напевно, було зачинено в неділю.

Тому коли підвечір вийшов у магазин, ноги понесли його зовсім не в тому напрямку.

Це якась дурна звичка — приходити до неї без запрошення. Колись Стефанія точно насварить його за таке, але доки цього не зробила, можна ще разок дозволити собі зухвальство. Щоправда, кілька днів тому вона згадувала, що Володимир передавав йому запрошення в гості, тож формально цей візит не безнадійний.

При згадці про чоловіка Стефанії Ян скривився. Але біс з ним, подумав, можна й потерпіти занудні розмови, щоб тільки трохи побути з нею.

Він викурив цигарку під ліхтарем, з яким вже здружився, а тоді повільно почовгав до порога. Але цього разу йому ніхто не відчинив. Натомість, щойно подзвонив у двері, десь зсередини дому почувся вигук Стефанії:

— Заходь.

Ян усміхнувся. Певно, вона бачила його через вікно.

Він чемно перевзувся в передпокої, скинув куртку. У вітальні її не було, тож пішов на запах, що доносився з кухні. 

— Любиш домашню піцу? — спитала Стефанія, не повертаючись.

Вона якраз присіла біля духовки, витягаючи деко.

— Нічого, що я прийшов?

— Краще було б, якби ти попереджав, звісно.

— Я не планував. Ноги самі до тебе несуть.

Стефанія зітхнула. Підвелась і, поставивши деко на стільницю, повернулася до нього обличчям.

— Щось трапилось?

— Я розповів усе хлопцям. Вони мене прогнали, більше бачити не хочуть.

— Ти очікував чогось іншого? 

— Я сподівався, що шість років дружби і спільної роботи — привід порадіти за мене.

— Який наївний хлопчик. — Вона похитала головою. — То любиш піцу?

— Люблю.

— Зараз покличу Солю, і вечерятимемо.

Вона вийшла з кухні, а він залишився сам з піцою і шлейфом аромату лаванди, який Стефанія залишила по собі. Це знову чай? Чи вона має такий парфум?.. Дуже подобався йому цей запах, дуже. Заспокоював.

— Добрий вечір! — почув вітання і озирнувся.

— Привіт.

Цього разу Соломія дивилася на нього не так бундючно, як раніше. Спокійно пройшла повз, витягнувши шию, щоб зазирнути, що там парує на деку.

— Сідайте, я ставлю на стіл, — сказала Стефанія, заходячи вслід за донькою.

— А Володимир? — спитав Ян.

— Тато у відрядженні у Вінниці, — пояснила Соля.

— У нього лекції і відкриття виставки, для якої він допомагав збирати експонати. А сьогодні ще екскурсія палацами, тож він повернеться вже завтра.

— Зрозуміло.

Ян сів за стіл, на те саме місце, на якому сидів минулого разу. Стефанія з дочкою влаштувалися навпроти, а от місце на чолі залишилося вільним, навпевно, було зарезервоване для голови сім’ї.

Вона поклала йому на тарілку великий шматок соковитої домашньої піци, припросила:

— Пригощайся.

— Дякую. Вже багато років такого не їв... Колись моя мама часто робила домашню піцу з грибами, досі пам’ятаю її смак.

— Твоя мама… — повторила Стефанія задумано. — Ти згадував про неї, але… Її більше немає в живих?

— Так. Вона хворіла, померла, коли мені було чотирнадцять.

— Співчуваю.

Він спіймав на собі одразу два співчутливі погляди — і Стефанії, і її дочки.

— В мого однокласника мама недавно померла, — вставила Соля. Сумно зітхнула, дивлячись на свою піцу. — Взагалі люди останнім часом багато помирають.

— Люди помирали завжди. Не існує нічого вічного. Але доки живеш, треба думати про життя. — Стефанія погладила доньку по плечі і всміхнулась. — Краще поговорімо про щось веселіше. Як твої успіхи зі сніжками, Яне? Сніг розтанув. Ти встиг з кимось пограти? — Інтонація була така, наче вона дражниться.

Він засміявся. Дожував шматок піци і відповів:

— Я посоромився сам у себе кидати сніжки перед офісним центром, тому не пограв.

— А що там було зі сніжками? Я люблю сніжки! Ти хотів з кимось пограти? — спитала Соломія з повним ротом. А дожувавши, додала: — Ой, можна на ти? Ти замолодий, щоб я викала.

— Можна. Твоя мама відмовилась скласти мені компанію у грі в сніжки.

Дівчинка тихенько хихотнула. Подалась вперед і по-змовницьки прошепотіла:

— Мої батьки — зануди. Якщо ти підіб’єш маму на якісь веселощі, я тобі грамоту вручу!

— Доню!

— Ну правда, мам. Ти не любиш атракціонів, цирку, концертів, якщо це тільки не класична музика. Сніжки чи настільні ігри ми востаннє грали бозна-коли…

Соломія подивилася на доньку, в очах якої блиснула давня образа. Вона гадала, що Соля вже достатньо доросла, що друзі і підліткові драми для неї зараз на першому місці, тому не набридала зі своєю увагою. А, виходить, дочці все-таки бракувало мами останнім часом.   

— А хочеш прямо зараз концерт? — запропонував Ян з усмішкою.

— Хочу!.. Мама казала, що допомагає тобі з піснями, так? От тільки тих пісень не співай, у неї сумні вірші.

— Я зіграю щось веселе, попсове, таке, як твоя мама не любить.

— Супер! Домовились!

— Доїжте спочатку. — Стефанія засміялась.

Соломія доїла похапцем і першою пішла у вітальню. Ян поквапився за нею.

Він давно не грав на клавішах простих попсових пісеньок. Напевно, ще з того часу, коли директор музичної школи вмовив їх з хлопцями виступити перед дітьми з сиротинця в обмін на знижку за оренду “сараю”.

— То що у твоєму репертуарі? — Соля залізла на диван з ногами, приготувалася слухати.

— Біллі Айліш, Тейлор Свіфт, Ед Ширан…

— Фу, ні! Кейпоп граєш? Або когось з українських!

Ян занурив п’ятірню у волосся, розкуйовдив свої неслухняні пасма. Повернув голову в бік Стефанії, яка якраз всідалася у своє крісло біля вікна. На його жалісливий погляд вона відповіла усмішкою, мовляв, ти сам напросився.