Читати книгу - "Марина — цариця московська"

як побачила порубаного і посіченого чоловіка свого...

Але й тут знайшли вихід.

Сказали боярину, що був старшим при дворі цариці, він комусь гикнув-свиснув, почувся тупіт уже за брамою фортеці. Невдовзі до фортеці привезли міщанку, яка народила і чиє дитинча негадано померло, а молока в неї було повно — вона й стала Марининій дитині мамкою, покіль в останньої не з’явиться молоко. Хоча цариці й не обов’язково своєю груддю готувати маля — ще зіпсує собі фігуру. Годувати можуть й інші — хіба мало на Русі жінок, у яких груди переповнені цілющим молоком?..

Про те, що синові треба давати ім’я — нарікати його в цьому світі, — Марина спершу й не подумала, утішившись радістю, що пологи, яких вона боялася, так відносно легко відбулися, — аж баба-повитуха за ім’я нагадала.

— Ім’яречення вже на порозі, — нагадала значуще. — Пора, матінко царице, давати ім’я царевичу твому. Ім’я дасть синові щастя та благополуччя — як його наречеш, так він і буде жити. Тож вибери ім’я святого, якого скоро будемо відзначати. А для цього треба йти до батюшки у церкву, підношення йому зробити, щоби святий отець гарне ім’я схвалив твоєму синові.

Та виявилось, що не Марина має вибирати ім’я синові своєму, а бояри та дворянство. Бо син не просто син, а — царевич, майбутній цар Росії.

Зібравшись, бояри та дворяни разом з козацьким отаманом боярином Заруцьким на тій раді ухвалили: син цариці Марини є сином царя Дмитрія, онуком царя Грозного, а по сьому бути йому на честь діда свого Іваном. Іваном Дмитровичем.

Так син її став Іваном, а по батькові Дмитровичем. Так про те і в церкві отець Пафнутій гучно — голос в отця, як труба! — оголосив:

— Син цариці її високості Марини Юріївни наречений ім’ям Іван!

І дзвонили в Калузі дзвони, а козаки Заруцького з рушниць та пищалей стріляли — во славу царевича Івана Дмитровича. І всі в Калузі раділи, що саме у них народився цар росій­ський — многія йому літа!!!

А вже тоді, як ім’я було вибране й оголошене народу, настав час хрестин, аби прилучити новонародженого царевича Івана Дмитровича до християнського світу.

Хрестили в церкві, маля тримав на руках отаман Іван Заруцький, як хрещений батько царевича.

Тримав свого похресника гордо — не кожному-бо з простих смертних випадає сіє — хрестити і стати хрещеним батьком завтрашньому цареві Русі.

Марина, схвильована і трохи аж бліда, маленька й тендітна, схожа на дівчину, стояла у церкві поруч з отаманом Заруцьким, і коли позиркувала на нього, то мовби злегка рожевіла. Гарний козацький отаман, як намальований. Високий, статний, лице біле, чорний вус...

Руки у нього певно сильні, сповиточок з малям тримає, як лялечку.

«З таким, напевне ж, надійно в житті, — під час обряду хрещення думає цариця. — Такий од усіх бід світу захистить. Та й козаки у нього як орли».

Бояри, дворяни, служилі люди її двору заповнили церкву.

Гуде бас отця Пафнутія.

Пливе голубий запашний димок від його кадильниці.

Триває хрещення царевича Івана, а мати його не так на сина дивиться, як на його хрещеного батька.

«Господи, — подумки благає Всевишнього цариця, — по­шли мені цього отамана — я ж така у світі білому нині самотня! Хіба я, зазнавши стільки лиха, не заслужила такого лицаря, захисника і коханого?..»

Над Калугою, над засніженими просторами лине малиновий передзвін, і всі, хрестячись, радіють, що у них народився цар Русі...

А Марина у церкві все ще позиркує на козацького отамана, як на рятівника свого.

«З таким і на Москву можна йти», — думає.

Вірить, що піде з ним і на Москву, бо вона — мати російського царевича, — і місце йому, як виросте, неодмінно буде у Кремлі — на троні...

Син Марини Мнішек, царевич Іван Дмитрович, був хрещений за православним обрядом — на це мати його, хоч і була католичкою, погодилась. Мусила погодитись, аби в майбутньому до її сина не було претензій, що він, мовляв, не руський, адже мати — полячка, не православної віри, а батько невідомо хто за походженням і невідомо яку віру він насправді сповідував. І хай супротивники Дмитрія Другого, прозваного Тушинським, а потім Калузьким вором, за аналогією з батьком прозвали хлопчика «ворьонком» (а він, якому всього кілька місяців, — при чім? Що батька його вором дражнили? Та й батьків діти при своєму народженні не вибирають).

«— ...час би вже й звикнути, що я краду. Я нічого не можу з собою зробити... Я знаю, що красти дуже погано. Але все ж краще, як бути убивцею чи алкоголіком...»

Це з оповідання (випадково, але, як кажуть, до теми, потрапило автору під руку) одного зарубіжного автора, яке так і називається: «Крадійка».

І розповідає воно про одну жінку молоду, яка займається — проти своєї волі — крадіжками, страждаючи на клептоманію. (А втім, багато крадіїв і не страждають на клептоманію — від двох грецьких слів — красти і пристрасть, хворобливий, нездоланний потяг до крадіжок, психічне захворювання.)

Отож, про крадійку. До Марини Мнішек, хоч вона у житті нічого не вкрала (як і на клептоманію не страждала) спершу в просторіччі, а потім і офіційно (а нині і в російській історичній літературі) як прилипло: злодійка. Крадійка. Чи як по-російському — воровка.

Річ у тім, що так — ворами — на Русі звали не тільки представників кримінальних структур, себто чистої води крадіїв, злодіїв (воров), а взагалі всіх зловмисників, бунтарів, екстремістів, самозванців і всіх, як би ми сьогодні сказали, опозиціонерів та неугодних режиму політичних діячів. Усі вони на Русі-Московії, як уже зазначалося, звалися «ворами». Тож і Марину, яка буцімто зазіхнула на владу в Московії, нарекли «воровкой», а її сина — «ворьонком» (злодійчуком), хоч дитина, звісно, і не винувата (як і всі діти, вона не могла відповідати за вчинки своїх батьків).