Читати книгу - "Усі царства іншого світу, Лариса Лешкевич"

34.3

– Ми підтримуємо його життя штучно. На жаль, його мозок був занадто пошкоджений,  дохідливо почав пояснювати головний лікар, – Два дні тому я зібрав консиліум лікарів.   Ми провели всі необхідні тести... Звісно, якщо ти бажаєш...

Він безпорадно розкинув руки і відвів погляд убік.

– Що? – повільно запитала Веда. 

Олександр Вікторович мовчав і теж дивився кудись у стіну.

– Простіше кажучи, в цьому немає сенсу, – сказав тоді Хьярго, – Потрібно дозволити йому піти остаточно...

– Абсолютно вірно, – дуже тихо підтвердив Олег Миколайович, – висловлюючись мовою фізіології, його мозок помер, і цей процес незворотній.  Медицина поки що не знайшла способу воскрешати мертвих. Звичайно, ми будемо підтримувати його життя стільки, скільки ти вважатимеш за потрібне...

– Це називається життя? – запитала Веда тьмяним голосом.

– Це те, що ти можеш або продовжити, або завершити, – обережно відповів Олег Миколайович.

– Тобто, – повільно міркувала Веда, – я маю дати дозвіл відключити апарат життєзабезпечення? 

– В інших випадках, ми самі можемо ухвалити таке рішення, але  у Гната  особливе становище...

– Мені потрібно подумати, – прошепотіла вона і, схопившись рукою за груди, вибігла з кабінету.

Вона зупинилася біля стіни, притулилася до неї спиною, потім, не втримавшись на ногах, повільно сповзла на підлогу. Обхопила руками коліна й уткнулася в них обличчям. Як часто бачила подібні сцени в різних фільмах, а ось тепер сама стала героїнею такого фільму... І що ж з того буде? Початок, закінчення чи продовження?

– Можеш ухвалити рішення згодом, – сказав Х'ярго, кладучи долоню на її потилицю, –  але треба пам'ятати, що в нас і крім цього безліч невирішених завдань. Зальгар скоро нагадає про себе...

Веда підняла голову. 

– Було б  набагато легше, якби він просто зник, ось так, без сліду. Навіщо він змушує мене проходити через такі  страждання?

– Ймовірно, він зробив це ненавмисно, не зміг втримати ситуацію, – промовив Х'ярго.

– Думаєш, він хоче, щоб я його відпустила? – запитала Веда, болісно мружачись на його гарне, зосереджене  обличчя, – відпустила ось так просто, не спробувавши... – і замовкла, захоплена раптовою думкою.

– Не вийде, – здогадавшись, сказав Хьярго, – кинджал тобі в цьому не допоможе.

– Я найсильніша відьма Зальгара, то невже не зумію повернути його хоча б на хвилину, щоб востаннє подивитися йому в очі!

– Веда...

Але вона ривком підхопилася і кинулася в палату.

Там перебувала медсестра, знімала показання з приладів.

–  Будь ласка, – сказала Веда, – я хочу залишитися з ним наодинці...

– Але, – заперечила було  медсестра і зупинилася, побачивши її спотворене, палаюче обличчя, тремтячі побілілі губи і очі, у яких вирувало божевілля.

– Ідіть геть, благаю! – промовила вона з тихою люттю. Світло в палаті почало блимати.

Перелякана медсестра кинулася до дверей.

– Вона злегка засмучена, – сказав Х'ярго, – принесіть  краще заспокійливе! –  і зачинив двері в палату.

Веда стиснула шпильку в долоні, намагаючись зусиллям волі перетворити її на кинджал. Вона відчувала, як закипає її кров, як енергія всередині її тіла вивергається немов вулкан, але більше нічого не відбувалося. Гнат лежав н так само нерухомо, з кисневою маскою на обличчі. 

– Досить, –  м’яко сказав Хьярго, обережно забираючи з її долоні шпильку.

– Я розумію, – промовила Веда, – звісно, розумію, чому тобі все одно і не злюсь, не засуджую, ні…

– Так, мене не чіпає його смерть. Він зробив усе, що мав зробити...

– А якщо  справді, нещасний випадок? Якщо ми помиляємося?

– Тоді тим більше, нема на що сподіватися.

–  Так,  годі! Усе до біса!

Веда нахилилася, притулилася губами до скроні Гната, зачепивши пасмо теплого волосся, яке все ще зберігало гіркуватий запах його одеколону.

– Прощавай... – прошепотіла вона і вибігла геть з палати, не звернув уваги на те, що Х’ярго  залишився стояти біля ліжка з  непідробною цікавісттю розглядаючи бліде, але спокійне лице під маскою.

– Я згодна! Де підписати?   

Олег Миколайович поліз у шухляду столу і дістав звідти заповнений бланк.

Коли він простягав бланк Веді, його рука тремтіла.

– Я сам усе заповнив, але якщо ти не впевнена...

– Ще й як упевнена! 

Вона взяла ручку, що лежала поруч із комп'ютером і, не читаючи, різко, розмашисто його підписала.

– Там  не вказана дата. Якщо тобі потрібен час, щоб осмислити...

– Ні! Нехай це станеться сьогодні. Опівночі!

Олександр Вікторович занепокоєно подивився в її байдуже, рішуче обличчя, яке все ще зберігало сліди нещодавніх страждань.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍