Читати книгу - "Усі царства іншого світу, Лариса Лешкевич"

35.2

Опинившись вдома, квапливо зібрала речі. Власна квартира, яку вона з такою турботою і любов'ю наповнювала всякими затишними  і красивими речами, тепер пригнічувала її.

Веді ввижалося, що в домі Гната, де кожен закуток зберігав спогади про її відчайдушне, дитяче кохання, вона швидше знайде омріяний спокій. Це було почуття гіркої туги, але настільки світлої й щемливої, що її хотілося пити як живу воду.

До того ж треба було зробити те, про що забула: подивитись сторінку видавництва і з'ясувати, хто написав історію про неї та Х'ярго. Але нічого з'ясувати не вдалося – книгу було видалено.

Веда одночасно відчула і досаду, і полегшення. Якби книга залишилася на сайті видавництва, і там вказувалося чиєсь ім'я, то питань би стало набагато більше. Вона неодмінно б почала розшукувати цю людину, бажаючи розібратися, звідки їй  все  те відомо.

А так... Зрозуміло, що це витівка Гната. Він сам написав і підлаштував так, щоб вона прочитала. Адже тільки він міг передбачити, або навіть знати напевно, що її зацікавить…

Веда хотіла розповісти про це Х'ярго, але поки йшла в кухню, передумала.  Вона розповість йому все після, коли світ навколо них стане таким, яким вона хоче його бачити...

Близькість Х'ярго, попри всі докори сумління, зводила її з розуму. Стримувати свої пориви ставало дедалі важче й важче. Зараз вони разом, удвох, але якимось шостим чуттям, Веда розуміла – не час.

Ці похмурі очі, ці  спокусливі губи, витончені вилиці, широкі плечі та напрочуд гарне тіло і так належать їй.  І вона чекала, з хвилюванням і нетерпінням, але чекала, відтягуючи неминучий підсумок їхніх із Х'ярго стосунків.

Її дівоцтво затягнулося. Можливо  тому, попри всю любов і довіру, зануритися у прірву пристрасті  не так то й легко? 

Чи вона просто соромитися цієї пристрасті, бо в глибині душі розуміє, що в такий трагічний момент вона недоречна?

Гостре почуття каяття обпекло серце.  З якою легкістю збирається порушити вона клятву, якої так довго дотримувалася!  Гнат мертвий, але ще навіть не похований, а вона мріє про те, як добре їй буде поруч із Х'ярго.

Де вона переступила межу, за якою все минуле життя стало непотрібним і нецікавим? Те, що вона робить зараз, вона робить за інерцією – приносе  останню жертву  світу, який скоро покине, можливо, назавжди...

Але душа її все ще продовжувала маятися і страждати. Любов до Х'ярго здавалася їй то страшною зрадою, то логічним завершенням шляху.

Темні хмари, що клубочилися в небі, нарешті зібралися в грозові хмари.  На вулиці було порожньо, тільки вітер, набравши сили, гнав тротуарами пилові вихори.

Веда вийшла на просторий балкон кухні, де Х’ярго, спираючись на перила, роздивлявся спохмурніле, підозріло затихле перед грозою місто.

За деревами виднілися куполи центрального міського собору: темне золото, палаюче  на полотні попелясто-синього неба.  

Дзвін монотонно вдарив кілька разів, відраховуючи полудень.

– А церкви вампірам не шкодять? – запитала Веда, спираючись на різьблені перила поруч із ним.

– Я народився набагато раніше, ніж люди побудували церкву і встромили на даху хрест. Було цікаво спостерігати, як перші християнські громади до крові з мізків  сперечалися, яке трактування "Біблії"  є найвірнішим.

– Про щось схоже казав і Гнат, – промовила Веда задумливо й одразу ж схаменулася: – Вибач за таке порівняння.

– Нічого. Якби я не знав, що ти закохана в мене вже понад дві тисячі років, я б вирішив, що ти  закохалася, тому що я здався тобі схожим на героя твоїх дитячих снів... Чи ти справді вважаєш нас схожими? – з усмішкою поцікавився Х'ярго.

– Не знаю... Начебто ні... Але ти маєш рацію, я всіх чоловіків порівнювала з Гнатом... 

– І він залишався на вершині світу? Без варіантів?

– Поки не з'явився ти...

– Але ти б хотіла дізнатися, хто він такий і яку роль зіграв у всій цій історії?

– Напевно... Тільки я все одно страшенно зла на нього... Він міг мене підготувати, попередити...

– А, може, не міг?

– Чому?

– То  ти б спокійно його вислухала і вирушила б в інший світ назустріч невідомому без жодних вагань? Тільки тому, що він сказав, начебто так треба? – запитанням на запитання відповів Х'ярго.

– Я довіряла йому безроздільно. Навіть більше, чим собі…Напевно, варто подумати про це трохи пізніше. Усе, чого я тепер бажаю – це відпустити його на волю, – Веда в знемозі привалилася скронею до плеча Х'ярго, – Думаю, це найправильніший вихід. Знаєш, я дуже швидко відмовилася від думки, що, коли повернуся із Зальгару, то Гнат зустріне мене на порозі з букетом квітів, подарунками і розповість про те, яка я молодець, і як здорово впоралася з усіма труднощами. Але ось що мене турбує. Виходить,  ще хтось був зацікавлений у тому, щоб ми, тобто ти і я  знову зустрілися і залишилися разом... Чи так?

Х'ярго на мить притулився обличчям до її волосся, щоб вдихнути його запах.

– Не знаю, що тобі відповісти. Я проспав сімсот років.

– Як ти міг не знати або не відчути? Адже ти чарівник. Невже закляття було настільки сильним? То може, все що зараз відбувається – його наслідки? – Веда міцно заплющила очі, щоб стримати непрохані сльози, – Хотілося б мені згадати, як саме я його наклала! Дуже боюся, що воно знову й знову впливатиме на наше життя. Дуже сподіваюся, що сонцестояння допоможе мені згадати... Адже не дарма  усі його чекають, наче навіжені!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍