Читати книгу - "Тіні червоного місяця, Кулик Степан"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Не встиг.
Любомир Петрович, думаючи про те ж саме, не відриваючи погляду від очей дівчини, відкрив рот, набрав повітря… і в цю мить трамвай зупинився, пасажири ринули надвір, тіснява щезла, і Надя відступила назад. Лише на один крок, але і його вистарчило, щоб магія єднання зникла…
Любомир Петрович розгублено плямкнув губами, знітився, якось криво посміхнувся і промовчав. Це було так несподівано, прикро, болісно, що дівчина тихо зойкнула і, ховаючи сльози, відвернулася.
Мабуть, все ще вдалося б виправити, вистарчило би кількох фраз… але її зупинка була наступна.
Уже на сходинках Надя озирнулася.
Чоловік стояв непорушно, до білизни пальців стискаючи поручень, а в очах його відображалася боротьба і сумнів.
Хотілося щось сказати, але думки вирували так безладно, що підібрати відповідні слова, здатні відобразити її почуття, не вдавалося. Тож Надя лише посміхнулася, гордо задерла підборіддя і зійшла на тротуар.
Трамвай застережливо дзеленькнув і поторохкотів далі…
«Всі вони такі… Було б заради кого нерви псувати… Подумаєш… Завтра хоч п’ятьом таким голови задурю. Та варто мені лише захотіти, як…»
Голосний виск аварійного гальма обірвав думки, і Надя завмерла, не наважуючись навіть озирнутися, і лише з тривожною надією прислухалася до кроків, що впевнено і невідворотно наближалися…
Якось непомітно підкрався вечір… Можна було ще посидіти за текстом, почистити, відредагувати… тим більше, що продовження історії крутилось у голові, але не став. Дивуючись самому собі, вперше за останні роки, ліг на ліжко, увімкнув бра і взяв до рук книгу, яку... якщо пам'ять не підводить, відклав, не прочитавши, ще п’ять років тому. Коли дружині раптово погіршало і я вже фактично не відходив від неї до самого кінця. Тоді стало просто не до читання — спав і то уривками по кілька годин, у перервах між уколами.
А потім, коли вона пішла, читати просто не міг. Очі бігали сторінками, бачили якісь окремі слова, але ні з другої, ні з третьої спроби скласти їх у зрозумілі речення не вдавалося. Замість тексту перед очима виникали сцени того останнього місяця, коли вже все було зрозуміло, але розум відмовлявся вірити, і я зривався з ліжка, хапався за цигарки і довго димів, прикурюючи одну від одної. А коли й це не допомагало, йшов на кухню і діставав із холодильника пляшку. Бо гострий, ріжучий біль краяв серце, а мозок був готовий розірвати голову.
Єдине, що врятувало від алкоголізму, писанина. Якось спробував, і пішло… занурюючись у вигадані світи, я ніби незримою стіною відгороджувався від реальності. І що довше там залишався, то легше було заснути без сновидінь і спогадів. А ще я ніби виконував останню волю покійниці.
Вона завжди, навіть більше за мене самого, мріяла, щоб я став письменником. Іноді навіть жартома погрожувала, що якщо не стану знаменитим до шістдесяти — вона зі мною розлучиться. Став… Понад сорок книг написано, більшість — надруковано. Останні десять років живу з гонорарів, тобто не просто ношу у кишені посвідчення члена Спілки, а перейшов у розряд професійних літераторів. І зробив це задовго до шістдесяти. Але вона все одно мене покинула... Залишивши наодинці зі зруйнованим життям і ще не написаними текстами.
І ось — уперше за весь цей час — у моїй руці книга. Сапковський «Вежа ластівки». Пригоди відьмака Геральта, чарівниці Єніфер та принцеси Цирі, яких доля то зводила, то розводила. Била, як сніп ціпом... але залишала живими, а значить, і надію давала. Бо в житті лише одна річ непоправна — смерть. Воскреснути ще нікому не вдалося. І байка про Христа, тільки відголос мрії мільярдів людей, які народжувалися і вмирали на цій планеті, без жодного шансу уникнути, відстрочити кінець. Злочинці, праведники, герої і зрадники, ті — кого любили, і ті — кого ненавиділи, — усі, у призначений долею термін, залишали свої справи і переставали бути присутніми в житті, яке продовжувалося далі, не збившись з кроку і не затримавшись навіть на мить.
Ні… Схоже, переоцінив сили. До читання я ще не готовий. Власні думки лізуть поверх чужих, не даючи зосередитись на прочитаному. Ну, і не будемо мучитися… Просто полежу із заплющеними очима і спробую уявити море…
Поклав книгу і натрапив на ще один томик. Він лежав тут завжди. Як талісман. Як у будинках віруючих Біблія. Книжка, яку дружина подарувала мені ще до весілля. «Майстер і Маргарита». Цінна особисто для мене не так змістом, як подарунковим написом: «Майбутньому Майстру від музи та хранительки сімейного затишку»
Взяв книгу до рук... Не для того, щоб читати. Разів десять читано, вперше ще у старших класах, коли нічого до ладу не розумів і лише пригодами нечисті захоплювався. А потім ще й усі екранізації разом з Інгою дивилися. У тому числі й польський серіал.
Просто захотілося доторкнутися до минулого, що безповоротно пішло. І немов плетіння все ще зберігало тепло її рук.
Потім погляд упав на годинник, і я заплющив очі, не знаючи, що робити. Якось воно не стикувалося… Тихий сум за минулим і радісне нетерпіння, в очікуванні майбутнього. Може ну його? Прожив сам стільки років, то нехай і далі так буде? А з іншого боку, — що як життя тобі, дурню старому, останній шанс дає, а ти бурчиш і кирпу відвертаєш? І не зрада це… Дружина б зрозуміла… і не образилася.
І як тільки подумав так, то перед очима виникла постать дружини. Інга стояла посеред кімнати впівоберта до дверей і лагідно посміхалася.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні червоного місяця, Кулик Степан», після закриття браузера.