Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

− Гм, це вже складніше, − Артем бере дівчинку на руки й вони разом заходять у шафу. 

Він дійсно бачить Мертву дівчинку. Якщо це не черговий мій сон, то, виходить, я не маю шизофренії, яку потай підозрюю у себе з того часу, як подивилась «Ігри розуму». У фільмі геніальний математик Джон Неш теж водився з цілою бандою вигаданих друзів. 

− Ви де там зникли? – я нарешті наважуюся вилізти з-під покривала. Виявляється, крім футболки на мені нічого немає. Добре, що в Ольги є такі безрозмірні речі. 

Босих ніг торкається приємна м’якість килима. О, та це не килим, а чиєсь біле хутро. І, здається, натуральне. Далі вже ламінатом іду до шафи. Вдягнути сукню? Та спочатку непогано було б знайти свою білизну. 

− Ви де? – гукаю я, зазираючи у прочинені дверцята. 

Переді мною ряди одягу в чохлах, і жодних ознак живих чи мертвих людей. 

− Ем Ді? Артем? – за одним рядом костюмів (чи що воно там, у чохлах) виявляється ще один. Темно аж так, що пересуватися доводиться навпомацки. Світло, яке падає з прочинених дверцят, допомагає роздивитися лише перший ряд, далі воно не проникає. 

Тремпелі, чохли, полички зі складеними джемперами – принаймні на дотик це щось схоже на джемпери. Від запахів тканин, дерева, лаку дихати страшенно важко. Не те, щоб я колись страждала від клаустрофобії… Але куди поділися двері? Я не бачу найменшого зблиску світла серед цього темного лісу чохлів. Цікаво, що в них? Намацую блискавку й тягну її донизу.

− А ти нетерпляча! – чується відкілясь здалеку голос Артема. 

Вмикається світло, аж занадто яскраве біле світло, що ріже очі після такого густого мороку.

− Вирішила знайти Лева та Чаклунку? – Артем вже десь ближче. 

− Тут немає левів, − сміється Мертва дівчинка. – Лише кажани.

− Що за кажани? Навіщо вони тобі здалися? – питаю я, ще мружачи очі.

− Це твої кажани, вони мені дуже подобаються, − прохолодний дотик, а після нього відчуття теплої тканини, не м’якої чи приємної, просто теплої. 

Докладаю ще трохи зусиль і нарешті можу нормально бачити в цьому яскравому світлі. Мертва дівчинка вклала до моїх рук нейлонові колготи з кажанами. Так, учора я вдягала їх з неабияким задоволенням. Але сьогодні вони здаються найбезглуздішою деталлю одягу, яку тільки можна вигадати. 

− І ще ось це, − Артем простягає мені невеличкий білий пакет, з якого стирчать бретельки бюстгальтера. – Тримай.

Це ж моя білизна! Я знову згадую, що крім футболки на мені нічого немає. І такою я стою перед Артемом в яскравому світлі його шафи. Добре, хоч волосся в мене досить довге, аби прикрити все, що безсоромно випинається з-під тонкої бавовняної тканини. 

− Спасибі, − єдине, що можу сказати, ховаючи погляд у пакеті.

− Якщо вже ти тут, подивися на мій розкішний гардероб, − пропонує Артем. 

Я роззираюся навколо. І тільки тепер бачу, що стою не в шафі, а посеред величезного, розміром із наш універський спортзал, складу. Ряди з одягом у чохлах тягнуться метрів на сорок у ширину. Скільки їх таких? 

− Вісімдесят дев’ять, − відповідає на моє невисловлене питання Мертва дівчинка. Вона видає це із самовдоволенням маленького знавця.

− Якщо ви про одяг, − Артем підходить ближче, − то все правильно – вісімдесят дев’ять рядів, на котрих більше чотирьох тисяч костюмів. – Він стає впритул до мене й розстібає до кінця ту блискавку, за яку я потягнула в темряві. 

Із чохла визирає чорний костюм з ідеальними лацканами та ледь помітними ґудзиками – точнісінько такими самими, як текстура тканини. 

− Сорок восьмий розмір, − Артем показує цифри, вшиті зі споду. – Як і решта на цьому ряду. На інших – від дитячих до найбільш великих та широких. 

Я знову оглядаю всю цю гардеробну залу. Під стінами зроблені дерев’яні полички, вони не лаковані, а, здається, просто оброблені засобом від шкідників. На одних лежать чорні джемпери, на інших – шкарпетки – по одній парі через кожні сантиметрів двадцять. Далі – запаковані у поліетилен сорочки, всі як одна, білі. Вся задня стіна завішена краватками, вони виключно чорні, але різні за довжиною та шириною.

− Це костюми для поховань? – мене трохи струшує від власних слів. 

− А схоже на щось інше? – посміхається Артем. – Хоча ні, трохи я тебе таки виправлю – це ідеальні костюми для поховань. Їх шиють жінки з нашої сім’ї за давніми лекалами, що передаються із покоління у покоління, − в його голосі звучить гордість. – Звичайно, з часом доводиться розробляти нові, особливо для повних людей. Раніше небагало кому міг знадобитися розмір ХХХL, − знову самовдоволена посмішка.

Хто б міг подумати, що поховальні костюми можуть бути бодай трохи кумедною темою? 

− Хочеш, пройдемося далі? – питає Артем.

− Н-ні, д-дякую, − затинаючись відповідаю я. – Пішли краще до виходу. 

− Добре, − тепер його посмішка широка, цілком очевидно, переможна.

Невже він думає, що це місце налякало мене? Хоча кого я обманюю? Так, налякало.

− А для жінок? – питаю я, щойно вийшовши із шафи в кімнату.