Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

− Для них ще ширший вибір. Тільки той гардероб в іншій частині будинку. Якщо захочеш, проведу екскурсію і там, − Артем – сама люб’язність. 

− Тільки не сьогодні! – з ліжка підводиться Ольга. – Я ж просила, не клади її речі в ту шафу, − вона підходить до нас стрімкими кроками. – Та ще й у чоловічу! Ох, Ян, − вона безцеремонно бере мене за плечі й розвертає до вікна, − добре, що на твоєму обличчі нічого не залишилося, − вона проводить тильним боком пальців по моїй щоці. 

− Від чого? – питаю я й мені знову пригадується той кошмар з пазурястими відьмами.

− Мертві жінки дуже заздрять живим, − Ольга відкидає волосся мені за спину й роздивляється моє обличчя з усіх боків. – Вони сказали тобі те, що ти повинна була знати, але наприкінці шабашу всі мої мертві родички завжди робляться навіженими. Вони згадують власні життя, старість і смерть. А ми прийшли до них молодими і живими. 

− Тим, хто помер, але не пішов на переродження, завжди хочеться бути ближче до живих,  − говорить Артем у мене за спиною. 

− Як мені, − чую тихий шепіт Мертвої дівчинки.

− Як тобі, манюня, − голос Артема сповнюється неймовірною лагідністю. 

− Це він з твоїм привидом говорить? – питає Ольга.

Я киваю. Отже, Ольга Ем Ді не бачить, але знає про неї.