Читати книгу - "Темні стежки , Юлій Череп"

— Щось не так, — прошепотіла вона. — Це місце... відчувається як пастка.

— Це лише твоя уява, — швидко відповіла Марина, і підійшла до неї. Взяла у Сергія ліхтарик і освітила ряд старих томів, серед яких помітила одну особливо велику книгу, обкладинка якої виглядала старішою за решту.

— Схоже, це воно, — мовила вона, обережно витягуючи книгу з полиці. 

Як тільки Марина почала гортати сторінки книги почувся дивний гул, який вони вже чули у підземеллі. Стіни почали тремтіти, а з куточків кімнати виринули темні тіні, що почали зливатися в єдину форму. 

— Воно знову тут! — вигукнула Оксана, а темрява продовжувала заповнювати кімнату, поглинаючи матеріальну частину реальності, як суха земля вологу.

Остаточно з’єднавшись в єдину сутність, темрява почала рухатися швидко, кружляючи навколо Марини. Вона ніби нашіптували дивні слова, які не мали сенсу, але впливали на розум. Оксана відчула, як її свідомість затягується в якийсь глибокий морок.

— Забирай книгу, і вибираємось звідси! — закричав Сергій, вириваючи книгу з рук Марини.

Раптом темрява почала не тільки кружляти навколо них, а й з’являтися всередині їхніх голів. Сергій відчув, як щось заповнює його розум, змушуючи бачити видіння: замок Лісовських у дні його величі, людей, які проводять ритуали, і постать Станіслава, що стоїть в центрі кола зі свічками.

— Йди геть від мене! — вигукнув Сергій, намагаючись втекти від темряви, яка все швидше поглинала кімнату.

Але в ту мить, коли все здавалося безнадійним, Марина знову неначе отримала якийсь посил з космосу чи з глибин підсвідомості.

— Книга — це лише частина, — промовила вона, з широко відкритими очима. — В стані якогось містичного трансу, вона продовжила гортати сторінки, доки не побачила ілюстрацію, на якій було зображено обряд жертвоприношення. Постать в чорному балахоні тримала в руці клинок занесений над жертвою, яка спокійно лежала на вівтарі в очікуванні невідворотного. Марина звернула увагу на рукоять ножа в яку було інкрустовано мигдалевидний кулон. Такий самий, що з дитинства висів на її шиї.

Темрява майже поглинула їх, коли Марина, покинувши книгу раптово зірвала свій фамільний амулет і підняла його тримаючи за розірваний срібний ланцюжок.

— Я зараз це знищу! — сталевим голосом вигукнула вона. 

Темрява неначе призупинила своє всеосяжне поширення, за мить почала відступати, гул стишуватися. Коли темна пелена знову стала нагадувати скупчення тіней, вони неначе водоспадом стікли на підлогу, утворивши людиноподібну істоту в чорному балахоні. Замість лиця під капюшоном істоти була порожнеча.

— З твоїми родичами було набагато приємніше мати справу, — немов електронно синтезованим голосом, промовила істота. — Та я вирахував і твою слабку сторону. На твоїх предків це би навряд подіяло, а от ти не така. І це мені подобається.  

Марина насуплено мовчала, в очікуванні доки істота сама продовже говорити. Вступати в бійку цього разу ні в кого думки не виникало. Кожен відчував незриму могутність темної сутності, що постала перед ними. Здавалося що з самісінького чистилища піднявся навіть не диявол, а той хто створив диявола.

— Ваш друг ще живий, — продовжила харчати істота, — навіть ще досі психічно здоровий. В сенсі, що його є шанси вилікувати, якщо не будеш тягнути з рішенням. 

— Де Андрій? — нарешті Марина спромоглася заговорити з істотою.

— Це тобі взагалі не потрібно знати. Він скрізь. І ніде. Головне, що ти маєш до заходу сонця прийти до вівтаря. За власним бажанням і цілком свідомо. Це беззаперечна умова завершення ритуалу, який розпочали твої родичі в надії опанувати темрявою. Наївні, — істота зареготала мерзенним сміхом, неначе багатовагонний потяг гальмуючи сходив з рейок. 

На мить всіх в кімнаті засліпив спалах білого світла. Яскравий, немов мільйон фотографів одночасно натиснули кнопки на камерах. 

Коли трохи розвиднилося, Марина, Сергій та Оксана перезирнулися і обвели поглядом приміщення музею. Навколо були лиш голі стіни. Єдине, що залишилося — це книга та кулон на розірваному срібному ланцюжку.  

— Що трапилося? — спитала Оксана знесиленим голосом. 

— Я пам’ятаю лише вибух, — промовив Сергій оглядаючи кінцівки та тулуб. 

— Живі то й добре, — Марина сховала кулон в кишеню, а книгу закрила і взяла під пахву. — Поїхали звідси. 

— Куди? Нам треба знайти Андрія. Я відчуваю, що він в якійсь халепі, — Сергій, кульгаючи, йшов трохи позаду дівчат.

— Підвезіть мене до будинку Ядвіги, а самі їдьте в готель, чекайте там. 

— Я чекатиму тебе в машині, якщо маєш якісь секрети. Навіщо йти потім пішки?

Марина хотіла відповісти щось різке й категоричне, але потрапила в пастку Сергійового погляду. Він був щиріший та виразнішй за тисячі несказаних слів. Жодна жінка чи дівчина не здатна помилитися, коли хтось з давніх друзів або знайомих дивиться так. Сергій їй теж дуже подобався, але від того ставало ще нестерпніше. Хотілося плакати, кричати і повибивати шибки в клятій хатині, яка точно мала в середині один із останніх пазлів моторошної картини.

Піднявши голову до неба, аби підступна сльоза не викрила її, Марина відповіла:

— Дякую, але краще їдьте до готелю. Раптом Андрій повернеться і знову розменемося. Я прогуляюсь, нічого страшного. 

Відчуваючи як груди здавило якимось незримим тягарем, Сергій сів за кермо і рушив авто з місця.

— Ооо, а оце вже не очікувано, — замість привітання сказала Ядвіга Карлівна. — Невже ти насправді готова на це. — Розвіялися останні сумніви, щодо обізнаності старої вчительки в усьому, що відбувається з Мариною та її друзями.

— Я не маю права відмовитись. Морального права не маю. Андрій стане черговою невинною жертвою цього мороку, якщо я відмовлюсь від ритуалу.

— Але ж це він втягнув вас всіх в цю авантюру, — примружила очі Ядвіга Карлівна.

— Байдуже. Я перша наткнулася на згадку про це місце.