Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

12
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 176
Перейти на сторінку:

         – Вона нічого не скаже. Можеш мені повірити, – запевнив його Андрій Прокопович. – Зараз краще піднімайся, і приготуйся до мого завдання.

         Іван ту ж мить відчинив двері балкону та пройшов до спальні, де зупинився, не зводячи очей зі столику, на якому ще вчора стояв телевізор. Звісно, Іван майже ним не користувався, й телевізор вже було небезпечно вмикати через те що кабелі там давно зіпсувались та відсиріли, але ж річ просто зникла! Він запитав про це в Андрія Прокоповича, і той сказав, що викинув його з вікна.

         – Телевізор став для деяких людей справжнім Богом, – пояснював він, вийшовши до спальні. – Ти теж його дивишся, в тебе є ще мобільний. Так, я тобі нічого не забороняю. Тобі все можна, ти людина, а не ангел. Ти ж чув цю доктрину, що люди досконаліші за ангелів і архангелів? Людям дається вибір, йти за Богом чи ні; ангели ж, і серафими, були створені лише для служби Йому. Так от, тобі все можна, але ж далеко не все тобі буде на користь. Тобі усе можна, але ніщо не повинно володіти тобою. Телевізор та телефон володіє тобою, і не йде тобі на користь. Взагалі, той телевізор мені страшно заважав, але в тебе є ще один. Я його вже не викидатиму, бо хочу, щоб викинув ти. Прямо зараз. Ти повинен перебороти себе, й відмовитись від того, що нам дає багате суспільство. Це суспільство має великі статки, і звичайно воно показуватиме нам по телебаченню, які вони прекрасні; обіцяють нам славу, багатство. Вони нас обманюють, як обманюєш ти, клятий негідник. Досить, чуєш? Досить цього! Вони усі пожадливі суки, не дадуть тобі нічого, і ти тільки залишишся здихати там – у сміттєвих баках!

         – Ти теж мені обіцяєш славу і багатство, – помітив Іван Родіонович.

         – Так, вона в тебе буде, слава, багатство. Я обіцяю це тобі і твоїй жінці! Я кажу тобі так, а все що вище цього «так», це від лукавого. Я для тебе лукавий?

         Іван чомусь сильно злякався цього питання. Несподівано йому стало сильно жарко. Він потер свого лоба, та не відповівши, пішов на кухню, дістав пляшку «Фраголіно» та трохи глитнув з горла. Поклавши пляшку на місце, було видно, як його губи швидко рухались, промовляючи беззвучну лайку. Він хотів випити ще трохи, але той же момент він розумів, що в цьому разі не виконає завдання свого друга, бо буде страшно п’яний. І тепер в нього запаморочилась голова. « «От же сучий, сучий син, ще й за Бога мені говорить!» – ось що тоді відбувалося в думках Івана Родіоновича. Особливо він не терпів той дивний момент цікавості його друга до Ольги. Івана це сильно розлютило, й він взяв перший предмет, що попався під руку, – гранований стакан, та жбурнув ним об стіну.

         Андрій, почувши звук битого скла, одразу побіг до кухні.

         – Тепер те ж саме зроби з телевізором, – сказав він.

         Іван Родіонович не зводив очей із гострих уламків, залишків стакану. Він не почув прохання Андрія Прокоповича. Івану було соромно, він не хотів, щоб Андрій зараз тут знаходився. Він усвідомив, що його друг зовсім не вчитель недільної школи, що він справді лукавий. Іван завжди любив таких, проте тепер, коли він побачив істинного безумця, він побачив себе на грані власного життя. Наче з ним вже цілу добу живе справжній Чикатило. Але йому це подобалось…

         – Ти для мене не лукавий, – несподівано промовив Іван Родіонович і ту ж мить кинувся обіймати його.

         Андрій Прокопович із честю прийняв щирі емоції друга. Обіймаючи, він не закривав очей, а дивився на далеку хмару на небі, і все намагався сягнути її… Він вірив в Едем, він дійсно знав, що таке істинне щастя. Таким чином, ми даємо знати читачам, що Андрій Прокопович просто був людиною, що підкорялась своїй долі, та не відходила від власних принципів із самого дитинства. Його принципи – це справжні закони, причому зовсім не об’єктивні. Всякого, хто порушував ці закони, – тобто не дотримувався його принципів, – він вважав дурнем та злочинцем, якого треба викреслити зі світу.

         – То як, викинеш телевізор? – запитав Андрій Прокопович, вийшовши із обіймів.

         – Викину, але сьогодні вечором, – тремтячим голосом відповів Іван Родіонович. – А зараз… Зараз піду.

         Одягнувшись вже, Іван Родіонович запитав те, що дуже боявся запитувати спочатку:

         – Нащо тобі фотографія моєї матері?

         Андрію не сподобалось це питання. Він нахмурив брови.

         – По-перше, це потрібно не мені, а тобі. Спогад про твою покійну матір в цьому домі завжди живитиме твою любов до неї. Я впевнений, що та любов в тебе вже погасла. Не те що в неї. Я знаю, що вона не забуває тебе ні на мить. Тож не залишайся винним ні в чому, крім взаємної любові. Вона рівно як і ти, вважає, що твій батько зовсім подурів зі своїм московським патріархатом. Ну а по-друге, ти точно доведеш мені, що хочеш бути моїм найкращим другом.

         У Івана Родіоновича більше не було питань. Приголомшений, він вийшов з квартири.

 

 

*  *  *

 

Будь-яка людина прагне блага для себе, розуміючи при цьому, що це благо є неможливим. Живе всяка людина тільки для того, щоб здійснити те неможливе, найвище благо. Ми прагнемо здійснити те благо і хочемо щоб інші люди жили тільки для того, щоб здійснити наше, найвище щастя.

1 ... 21 22 23 ... 176
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сироти долі, Olexander Sakal», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сироти долі, Olexander Sakal"