Читати книгу - "Як зруйнувати Америку за три прості кроки, Бенджамін Аарон Шапіро"

Ми є країною прав, адже американська філософія, як вважають уніоністи, ґрунтується на фундаментальних самоочевидних істинах про те, що людська природа об’єктивно існує, а ми маємо особисті права, які походять із цієї природи, що люди є рівними у своїх правах за законом, і що уряд встановлюється для захисту цих прав і не може зазіхати на них.

Ми вже обговорили конституційні рамки, створені батьками-засновниками для того, щоб гарантувати реалізацію наших прав. Тож якщо ми засновуємо уряд для захисту наших прав, навіщо нам потрібна культура прав?

Проста відповідь така: культура важливіша за юридичні механізми, які кодифікують цю культуру. Коли культура занепадає, юридичні рамки перетворюються на «пергаментні бар’єри». Права існували до державної влади, так само як і культури, з яких ці права походять. Ось чому багато хто з наших засновників спочатку заперечували проти кодифікації прав у Біллі про права: вони прагнули надати рамки захисту тих прав, які були культурно вродженими в американців. Із цією метою засновники дуже сторожко поводилися, складаючи, нібито, повний перелік прав, — адже, на їхню думку, це мало дати урядові мовчазну згоду на поширення своїх повноважень в інші галузі.

Александр Гамільтон у 84-й статті «Федераліста» пояснював: «Навіщо проголошувати, що ми не мусимо робити того, на що в нас немає влади?». Навіть після переліку деяких із цих прав у Біллі про права засновники з обережністю зазначали в Дев’ятій поправці: «Перелік певних прав у Конституції не заперечує і не скасовує інших прав, притаманних людині». Іншими словами, культура прав Америки значно ширша й глибша за юридичні обмеження навколо цих прав.

Якою ж була традиційна американська культура прав? Або, точніше кажучи, яка культура повинна переважати, щоб наші права зберегли свою міцність? Уніоністська культура покладається на чотири головні характеристики: по-перше, на толерантність до прав інших, навіть якщо реалізація цих прав іде всупереч нашим вигодам, по-друге, на потужні суспільні інститути, які прищеплюють чесноти і надають підґрунтя для моральної єдності; по-третє, на вперте бажання захищати свої та чужі права від тиранії, й по-четверте, на п’янке відчуття пригоди, економічного ризику, прагнення цінувати свободу вище за безпеку.

Права вимагають захищати права інших, навіть якщо нам не подобається те, як інші застосовують ці права

Уніоністська культура вимагає від індивідуумів віри в права, і найголовніше — віри в права інших. Насправді підтримання здорової культури американських прав вимагає від американців віри в широке застосування прав навіть за межами законодавчих вимог. Зрештою, закон пропонує лише останній засіб проти порушення прав — аж ніяк не першу лінію захисту. Перша лінія захисту наших прав лежить у нашому культурному захисті й вірі у права інших.

Які ж базові природні права ми мусимо поважати й захищати? Як ми вже побачили, батьки-засновники вважали, що права існували до встановлення влади і притаманні людині за природою її існування: права являють собою претензії, що їх ви виставляєте світові, ґрунтуючись на принципі того, що інші не можуть зашкодити вам. Ви маєте право на життя, бо інші мають обов’язок не вбивати вас. Ви маєте право на свободу слова, бо інші зобов’язані не відповідати на ваші слова насильством. Ваші юридичні права існують лише як захист від тих, хто ці права порушує. Включно з урядом. Ці права, як ми обговорювали вище, зазвичай називають «негативними», в тому сенсі, що вони спрямовані проти влади.

Гаразд, що далі? Є, крім цього, дії, яких ми чекаємо від інших, але на які не маємо права — дії, яких ми в нашому нечіткому уявленні маємо «право» вимагати. Такі права мають назву «позитивних». Утім, позитивні права — це взагалі не права. Це вимоги, які порушують чужі негативні права. Так, наприклад, якщо я вимагаю від вас обслуговувати мене на моїх умовах, то я не дію в межах моїх прав. Можливо, вимагати обслуговування на моїх умовах коректно з боку моралі. Але прав на ваші послуги я не маю. Це порушує ваше право на контроль вашої власної праці, яке є вашим правом перед світом. Я не можу вимагати від вас казати те, що я хочу почути. Це порушило б ваше право на вільне висловлювання, яке є вашим правом перед усіма.

Найлегше визначити, чи є у вас насправді права переді мною, якщо додати в рівняння зброю. Якщо ви намагатиметеся вбити мене і я витягну й наставлю на вас пістолет, я перебуватиму цілком у межах моїх прав. Якщо ви викрадаєте моє авто, а я з пістолетом у руках затримуватиму вас — я теж цілком у межах моїх прав. Та якщо я зайду в крамницю, накажу вам дати мені пирога, і коли ви відмовитеся — дістану зброю, то я порушу ваші права, а не навпаки.

Щодо прав існує одне дуже серйозне запитання: навіщо потрібні права коїти щось аморальне? Чому ми повинні захищати права людей, які діють у той спосіб, який ми не схвалюємо? Чому б нам, до прикладу, не погодитися з тим, що певні слова лежать за межею прийнятного й не заборонити їх? Чому б не примусити бізнес обслуговувати тих, кому вони відмовляють? Чому б не змусити тих, хто має більше, поділитися з тими, хто має менше? Якщо нам відомо, що є морально правильним, то який сенс тут мають права?

Ці запитання призводили до відкидання особистих прав як мислителями давнини, так і нашими сучасниками. Античні філософи не мислили категоріями особистих прав: для них існували тільки обов’язки, які встановлює природний закон і яких вимагає поліс. Сучасні мислителі знецінюють особисті права як перепони на шляху до загального добробуту. Лише філософи доби Просвітництва, що передувала заснуванню нашої держави, вважали особисті права самоочевидними істинами.

Чому ж тоді батьки-засновники приймали ідею природних прав — навіть права на аморальну поведінку, якщо та не зазіхає на права інших? Вони вважали так, бо усвідомлювали: попри те, що соціальні інститути зрощують цінності, необхідні для підтримання свободи, ми не можемо бути певні, що серед цих цінностей переважатимуть саме правильні. Позицією засновників була епістемологічна непевність. Вони визнавали, що ваше розуміння цінностей може не збігатися з моїм, а тиранія проростає з нав’язування своїх цінностей.

Ніхто ніколи не вважав свої власні цінності морально помилковими, проте люди загалом часто помиляються. Ця думка не морально-релятивістська — вона історично точна. А коли монополія на примус поєднується із самовпевненістю в питаннях моралі, результатом найчастіше стає тиранія. У нашу добу ми так захопилися урядовим «пістолетом», що