Читати книгу - " «шлюбу не буде. Серце не в курсі.», Feniks oleksij"

розділ 10. історія змінюється

Церемонія була призначена на вечір, коли сонце почало тягнутися до горизонту, розфарбовуючи небо в золотисто-пурпурні відтінки. Зовні все виглядало чудово — величезний зал, прикрашений квітами та срібними ланцюгами, мерехтливими ліхтарями, що відбивалися в скляних стінах. Але для Лайри це був лише ще один етап її розбитого світу.

Вона стояла перед дзеркалом, вдивляючись у своє відображення, і не могла впізнати себе. Плаття, яке Макс подарував їй — темно-синє, з вишивкою, що нагадувала зоряне небо, з тонкими блискітками, які відблискували, наче мікроскопічні краплі роси. Він завжди знав, як зробити її особливою, навіть коли світ навколо починав руйнуватися. Тепер це плаття стало для неї символом того, що вона залишає позаду. Його присутність тепер була всього лише спогадом, що тягнув за собою тяжке горе.

Вона торкнулась лінії коміра, ніби бажаючи затримати це відчуття тепла, що ледь проникало крізь її серце. Задумливо провела рукою по тканині, що була для неї більш за все. І саме зараз вона розуміла: це плаття стало для неї і обітницею, і тягарем одночасно.

Раптом вона почула кроки матері, що наближалися, і повільно повернулася. Мати стояла на порозі, її погляд твердий, як камінь. Вона не сказала ані слова, просто ввійшла до кімнати і підійшла до Лайри. Відсутність слів була ще гіршою, ніж будь-яка критика. Лайра вже знала, що її вибір був зроблений. І мати це бачила.

Мати уважно оглянула її, затримавши погляд на очах, що були повні внутрішнього болю. Лайра відчула, як її серце стискається від тієї безжальної, пронизливої тиші. Вона не могла втримати погляд, а мати лише сумно посміхнулась.

— Ти виглядаєш чудово, — сказала мати з натягнутою посмішкою. — Тепер іди. Ми повинні зробити це правильно.

Лайра кивнула, відчула, як в її грудях стискається від важкої ноші, яку вона несла. Як тільки вона вийшла з кімнати, вона почувала себе, ніби весь світ дивиться тільки на неї. Здавалося, кожен погляд, кожне шепотіння було спрямоване на її невидимий вибір. Всі на раді мали свої погляди, свої плани. А вона, вона була лише частиною цього механізму.

Пройшовши через мармурові коридори, Лайра дісталась до величезної зали. Світло від люстр падало на її плаття, і коли вона увійшла до головного залу, весь погляд ряду депутатів і високопосадовців був прикутий до неї. Всі очі фіксувались на її постаті, але саме в очах Лайри можна було прочитати всю її болісну історію.

Ці очі — без словесних пояснень — несли в собі всю глибину її внутрішнього боротьби. Вони були сповнені тієї важкої тиші, що настала після прийняття неминучого рішення, якого вона не хотіла робити. Біль, що застряг між її грудьми, був настільки сильним, що навіть її поява в цьому розкішному платті виглядала як маска. Лайра йшла, але її серце залишалось на місці.

Мати сиділа на чолі столу, з виразом, який не можна було назвати ані сумним, ані радісним. Вона сиділа так, ніби спостерігала за кроками Лайри в тому світі, який вона обрала для неї.

Всі в залі мовчали, виявляючи невидиму повагу до її появи, але це був не лише символ політики, а й особистої жертви. Лайра йшла до вільного місця на ряду, де відчувала, як її місце вже визначене — не через її бажання, а через обов'язок. І ось цей обов'язок важив більше за її власні почуття.

Вона опустила голову, коли мати сказала голосно і чітко:

— Церемонія може розпочатися.

Ці слова вбивали останню надію на зміну. Вони звучали так, ніби весь світ чекав, щоб вона зробила саме те, чого від неї вимагали.

Церемонія розпочалася, але Лайра відчувала себе ніби в пастці — як неодноразово зв'язана та обмежена, кожен її рух був визначений іншими. Її серце криком виривалося з грудей, і всі ці погляди, ці очі, ці шепоти були як кандали на її руках.

Справжнє випробування ще попереду. Але зараз Лайра мала зробити це. Для них. Для королівства. Для світу.

Церемонія тривала. Слова радників і старійшин лунали в повітрі, мов холодні краплі дощу, що безжально спадали на кам’яну землю. Їхні голоси були урочистими, врівноваженими, майже механічними — ніби це не про живу людину, а про чергову політичну фігуру, що мусить стати частиною плану.

Лайра стояла посеред зали перед Вищою Радою, тримаючи руки перед собою, як навчала мати. Її долоні тремтіли, але обличчя залишалося кам’яним. Її очі дивились прямо, та всередині все кричало. Кожна фраза, кожна клятва — як крок ближче до прірви, з якої не буде вороття.

— І нині, у світлі нашої єдності, ми закликаємо тебе, принцесо Лайро, прийняти цей союз, — проголосив Верховний Старійшина. — Заради миру, стабільності та майбутнього всього Аскелійського континенту…

Але раптом…

— СТОП! — гучний, розпачливий голос розрізав повітря, мов блискавка.

Всі голови одночасно обернулися до входу. І в тиші, що настала після цього вигуку, було чути лише лунке відлуння кроків. Важкі двері розчахнулися. На порозі, покритий пилом дороги, з вітром у волоссі, стояв він — Макс.

Поруч із ним — Лін, його обличчя було рішучим, очі палали. Макс увійшов до зали так, ніби більше нічого не існувало. Його погляд був прикутий до Лайри.

— Я не дозволю цього! — вигукнув він. — Вона не повинна виходити заміж! Вона не повинна відмовлятися від себе! ВІН не її вибір! — він показав рукою на призначеного нареченого, який стояв осторонь, схрестивши руки на грудях.

Рада вмить ожила. Почалися вигуки, стража кинулась до зухвальця.

— Затримати його! — крикнув один із радників.

— Схопити! Він порушує священний обряд! — кричала інша голосина.

Але раптом повітря в залі заіскрилось. Вогонь спалахнув просто перед Максом, відштовхнувши стражників. Усі завмерли. Тиша впала, як удар молота.

У центрі цього полум’я — Лайра, з витягнутою вперед рукою. Її очі палали. Тепер її голос лунав, наче грім у ясному небі.

— Ніхто не чіпатиме його. Ніхто не посміє!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍