Читати книгу - " «шлюбу не буде. Серце не в курсі.», Feniks oleksij"

Стражі зупинилися. Навіть мати підвелася, вражено дивлячись на дочку.

Макс зробив крок уперед, подолавши простір, який щойно був полем бою. Він став перед нею. І в його очах було все — і страх, і любов, і рішучість.

— Я кохаю тебе, Лайро. — Його голос затремтів, але не від слабкості, а від сили почуття. — Я не ідеальний. І, можливо, я не зможу дати тобі трон чи імперію, але я не відпущу тебе, поки я живий. Ти — не жертва. Ти — не політична монета. Ти — Лайра. І я не дозволю світові забрати тебе в мене, поки я можу стояти і боротися.

Її серце завмерло. Усі дивилися на неї. Рада чекала рішення. Мати завмерла на місці, на межі між гордістю та страхом. Наречений зневажливо зітхнув.

А Лайра стояла у вогняному сяйві, з серцем, що билося в унісон з ім’ям, яке щойно прозвучало.

Макс. Її Макс. І його голос нарешті повернув її до життя.

Повітря в залі було натягнуте, мов струна перед вибухом. Усі погляди — на Лайру. Вона стояла між вогнем свого дару, шоком від слів Макса, і тишею, яка охопила залу, коли він виголосив своє зізнання.

Її губи здригнулися. Вона не могла більше тримати в собі.

— Я… — вона вдихнула глибше. — Я також тебе кохаю, Максе.

Його очі наповнилися вогнем, але ще більше — надією.

— Але я… я не можу, — продовжила вона. Її голос затремтів, але був ясним, мов прозора вода. — Якщо я не вийду заміж, ця держава, цей світ — загине. Всі угоди зірвуться. Почнеться війна. І ти, і я, і кожна дитина, яка ще навіть не народилась — усе буде зруйноване.

Вона відвела погляд. Сльози вже текли щоками, мов мовчазні обіцянки, які вона не змогла стримати.

— Я… я не хочу втратити себе. Але ще менше я хочу втратити всіх вас.

Ці слова зависли в тиші. Стража не рухалася. Рада — мовчала. Мати дивилась на дочку так, ніби вперше бачила її справжню.

— Досить… — раптом сказала мати. Її голос був тихим, але різким, мов лезо. — Годі з нас цього фарсу.

Усі погляди тепер спрямувалися на неї.

— Ми роками ховалися за словами "обов’язок", "мир", "державність". Ми змушували себе бути кимось, ким ніколи не були. Заради чого?

Та не встигла вона продовжити, як з місця, де стояв наречений — принц з північних земель, чоловік з крижаним поглядом і мовчанкою, яку всі сприймали за згоду, — раптом озвався голосом, у якому відчувалась довго стримувана втома.

— Вистачить. — Він вийшов уперед, його погляд — твердий, але сповнений болю. — Досить використовувати нас, мов фігури на шахівниці.

Усі в залі здивовано повертали голови.

— Заради миру… скільки ще людей мають жертвувати собою? Своїми мріями? Своїм коханням?

Він подивився на Лайру, потім — на Макса.

— Я… я також маю ту, кого кохаю. І я теж мовчав. Бо так треба. Бо так сказали. Бо "мир важливіший". Але що це за мир, у якому немає справжнього життя? Тільки страх, обов’язок і зламані серця?

На його обличчі з'явилася гірка, але справжня посмішка.

— Я не хочу цього шлюбу. І ніколи не хотів. Я хотів миру, так. Але не ціною чужих душ.

Мовчання, що настало після цього, було густішим за туман. Всі стояли, ніби оголені перед правдою, яку ніхто не наважувався сказати раніше.

Макс стояв поруч із Лайрою, тримаючи її за руку. Її пальці міцно обхопили його. Вперше за довгий час — не було страху.

Мати, здавалося, помолодшала на кілька років. У її очах — сльози. Вперше за всі ці роки вона, здається, дозволила собі відчути щось справжнє.

— І що тепер? — прошепотів хтось із радників.

Але відповіді поки що не було.

Була лише тиша. І надія.

Мовчанка в залі була така напружена, що здавалося — навіть повітря боїться рухатися. Погляди кидалися від Лайри й Макса до нареченого, що щойно розірвав ланцюги, накладені на нього з народження. Всі чекали: що ж тепер?

А тоді підвівся батько нареченого — могутній чоловік, король Північного Союзу, у важкому плащі з чорного оксамиту, з сивиною на скронях, яка не зробила його слабшим, лише мудрішим.

Його голос прозвучав низько, але глибоко, мов гірський потік, що прокладає собі шлях крізь скелі.

— Досить, — сказав він. — Досить робити вигляд, що ми маємо право вершити долі наших дітей.

Його очі пройшлися по обличчях усіх присутніх, зупинившись на своєму синові, що стояв гордо, ніби нарешті скинув із себе тінь.

— Я багато років прагнув миру. І все життя думав, що він досягається лише шляхом жертв. Але, можливо, настав час визнати: є інші шляхи. Шляхи, що не розбивають серця. Не калічать душі. І не вбивають любов.

У залі знову повисла тиша. А тоді, впевнено й спокійно, піднялася мати Лайри. Її постать — пряма, горда, але тепер із м’якістю в очах, якої ніхто не бачив раніше.

— Я вийшла заміж не за тим, кого кохала, — сказала вона рівно. — Я мовчала. І навчила свою дочку мовчати. Бо сама вірила, що так правильно.

Вона перевела погляд на Лайру, а потім — на Макса.

— Але сьогодні я бачу: ми були неправі. Мир, у якому немає радості, не вартий ціни. Настав час дозволити дітям бути щасливими. Настав час довірити їм майбутнє.

Дехто з радників кивнув, інші — просто опустили очі. Зала змінювалася на очах. Мовчазна згода розтікалася, як теплий вітер після грози.

Тоді наречений — принц, який щойно зруйнував багатовікову традицію — знову виступив уперед. Його голос був спокійний, але сповнений сили:

— Церемонія… — він озирнувся навколо, усміхнувся, — …ще не завершена.

Усі завмерли.

— Але завершити її має не я. А той, кого справді обрала вона. Той, кого кохає її серце.

Він повернувся до Макса і зробив крок назад, відходячи убік.

— І я щиро бажаю вам щастя.

Лайра закрила обличчя руками, в її очах бриніли сльози — тепер не болю, а неймовірного полегшення і щастя. Вона подивилася на Макса, і він на неї — так, ніби весь світ зник, лишилася тільки вона.