Читати книгу - "Казки Міста Ф., Кірш Лі"

Турбота не завжди повинна бути корисною, — іноде це просто заради краси і приємного настрою.

А гарні традиції приживаються легко та невимушено! Перевірено.

 

 

Історія про хитрість, фантазію

та найоригінальнішу скульптуру в місті Ф. 

У місті Ф., де навіть трамвай, якого ніколи не було, мав свою легенду, одного дня Головний Архітектор міста, пан Северин, задумав щось зовсім незвичне.

Він довго дивився на Головну Площу — простору, світлу, з квітами, ліхтарями та відлунням старовини. Але чогось бракувало. Якогось... дива.

І от, над горнятком кави з корицею, йому спало на думку:

— А що як поставити тут… пам’ятник птеродактилям?

Так, саме їм. Давнім мешканцям неба, що літали над землею задовго до людей. "Бо що, як вони — перші архітектори повітря?", — міркував Северин.

З проєктом він рушив до мерії. Але там — брови здивування, погляди скоса й фінальна фраза:

— Птеродактилі — це надто… хм… сміливо.

Пан Северин не образився. Він лише трохи зітхнув — і почав думати далі.

І тоді в нього народився план з подвійним дном.

Він переробив скульптуру: залишив усе — позу, розмах крил, горду поставу, навіть дзьоби. Лише трохи змінив лінії шиї, подовжив ноги, додав гніздо з гілочками й маленьких «пташенят».

І написав у проєкті:

«Пам’ятник лелекам — символам миру, родинного тепла та вічного повернення додому».

Мерія аплодувала. Місто погодилось.

І от, за місяць на Головній Площі з’явилась велична скульптурна група "Лелеки на гнізді".

Та ті, хто придивлявся уважніше, бачили в тих "лелеках" дещо інше: величезні крила з мембраною, хижі, хоч і шляхетні дзьоби, і той погляд… прадавній, глибокий, ніби з юрського періоду.

Діти їх обожнювали, туристи фотографували, місцеві кепкували:

— А може, то насправді птеро...

— Тсс, — казали ті, хто знав. — Це наша маленька таємниця.

І тепер місто Ф. має свою найнезвичнішу пам’ятку, яка кожному говорить щось своє — комусь про небо, комусь про фантазію, а комусь… про те, що мрії таки можуть літати.

 

 

Їжачок і перші крокуси

 

У лісі на Снігурівці, під старим дубом, у затишній нірці прокинувся від зимового сну маленький їжачок.

Він солодко потягнувся, позіхнув і виліз назовні, щоб побачити, чи вже прийшла весна.

Сонце лагідно світило, танули останні сніжинки, а повітря пахло чимось новим, свіжим і трохи чарівним.

Їжачок обережно ступив на землю, що ще зберігала зимову прохолоду, і раптом побачив щось дивовижне.

На лісовій галявині, прямо з-під снігу, пробивалися маленькі, ніжні квіти.

Вони були фіолетові, білі та жовті, мов крихітні вогники, що першими зустрічали весну.

— Хто ви? — запитав їжачок, підходячи ближче.

— Ми — крокуси, — прошепотіли квіти.

— Ой! Ви такі гарні! Але як вам вдалося вирости так рано? Адже сніг ще не зійшов!

— Ми — вісники весни, — відповіли квіти. — Ми пробуджуємо ліс, першими вітаємо сонце і розповідаємо всім, що зима вже позаду.

Їжачок був зачарований. Він ніколи раніше не бачив таких відважних квітів.

— А можна я вас захищатиму? — запитав він.

— Від кого? — тихенько дзвеніли крокуси.

— Від вітру, від нічного холоду, від тих, хто може вас зламати!

Квіти лагідно погойдувалися.

— Ми раді твоїй турботі, їжачку, але весна сама знає, як берегти нас. А якщо хочеш, можеш просто насолоджуватися нашою красою.

Їжачок усміхнувся, влаштувався поряд і довго милувався першими квітами весни. І дивно, але це ніскілечки йому не набридало. Тільки справи могли відірвать від споглядання тої чарівної краси.

Він зрозумів, що справжня краса тендітна, але сильна, і що навіть найменші створіння можуть нести світло та радість.

З того часу, щоразу, коли прокидалася весна, їжачок першим біг на галявину, щоб привітати своїх друзів — хоробрих крокусів. Бо хоробрість не залежить від того, наскільки ти великий.

 

 

Історія про чарівне місто Ф., де місяць

був ключем до справжнього звіриного карнавалу 

 

У місті Ф., де повітря пахне старими книжками, липовим чаєм і трохи фантазією, кожен  Повний Місяць був справжнім святом. І не тому, що місяць красиво світить чи створює казкові тіні на стінах.

Ні. Бо саме  в цю ніч, рівно опівночі, мешканці міста перетворювались на тварин свого Східного Гороскопу.

Хтось ставав Тигром — граційним і сміливим, хтось — Драконом, з блискучими лусками й добрим вогнем у погляді. Мавпи висіли на гілках у парках, Бики прогулювались площею з чашкою кави, Кролі танцювали на лавках, а Кози обговорювали філософські трактати під ліхтарями.

Та найголовніше — розум залишався людським. Усі пам’ятали, хто вони, як їх звати, кого люблять і що люблять. Просто тепер тіло було іншим — пухнастим, рогатим, дзьобатим або хвостатим.

І це була не дивина, а традиція. Раз на місяць у місті проходив справжній Карнавал Звірів.

Ресторани відкривались опівночі: для Котів — тепле молоко і риба, для Свиней — пироги й плов, для Півнів — насіння та музика, для Змій — тиша й чай із м’ятою.

Міський хор у ту ніч складався з усіх, хто міг (і хотів) співати у новому вигляді. А фотозони були найпопулярнішими — особливо для коней і собак, бо ті обожнювали селфі.

Діти сиділи на плечах своїх батьків-драконів і катались на спинах тигрів. Мер міста — Мавпа за гороскопом — кожного разу урочисто відкривав подію жартівливою промовою з даху мерії.

А рівно за годину, як і почалось, усе поверталося до звичайного. Люди знову ставали людьми. Лапи — руками, хвости — спогадами, а шерсть — мріями.

Але від того місто ставало тільки ближчим одне до одного. Бо, побувавши у чужій шкурі — навіть раз на місяць — кожен трохи більше розумів себе. І ближнього. 

 

 

Історія про таємниці глибини і космічну дружбу

між звичайними... колодязями 

 

У місті Ф., між парканами і підворіттями, між квітниками й старими дворами, живуть колодязі. Вони зовні звичайні: круглі, з металевими кришками або дерев’яними шатками. Люди ходять повз них щодня — і навіть не здогадуються: колодязі не нудьгують.

Бо насправді вони мають своє хобі: спостерігати за зірками.

Так-так, саме так. Через своє темне й глибоке нутро вони дивляться вгору — вдень і вночі. І навіть коли сонце високо, кожен колодязь може побачити, як крізь денне світло проблискують зіркові обриси. Бо для глибини час працює інакше.

А щоб не бути самотніми, колодязі перемовляються.

Вони навчилися відбивати звуки й передавати