Читати книгу - "Казки Міста Ф., Кірш Лі"

лавки, мальовничі заходи сонця. Його всі визнали «найгарнішим».

Кадлубиця здивувала всіх інноваційними ідеями, молодіжними проєктами і власною міні-студією — однозначно «найцікавіший».

Журавлівка, розташована на пагорбі, подала заявку як «найспоглядальніший» — бо саме з її висоти видно все місто.

Завокзалля ж виступило гордо й щиро:

— У нас живе серце праці, історія поїздів, нічне життя й справжня сила. Ми — «найживіший».

Тиждень тривали квести, зустрічі, екскурсії, вуличні концерти, спільні обіди, історичні лекції, змагання з настільних ігор і навіть чайні церемонії на дахах.

І хоч усі чекали на переможця — журі, яке складалося з дітей, художників, бібліотекарів і найстарішого пса міста, оголосило:

— Перемогла ДРУЖБА. І кожен із вас став трішки кращим, бо познайомився з іншим.

Мікрорайони не образились. Вони ще довго обмінювались гостинцями, листівками, і навіть об’єдналися в створенні карти міста з усмішкою в центрі.

Історія про смачну, яскраву і щиро

гарбузову осінь у місті Ф. 

 

У місті Ф. осінь завжди приходила красиво — з запахом яблук, сіном на базарі й першими шарфами. Але та осінь, про яку всі потім ще довго згадували, була особливою. Бо тоді вродили гарбузи.

Не просто багато — дуже багато. І не просто великі — величезні, як казкові карети.

Городники спершу зраділи. Потім — здивувались. А далі зрозуміли:

— Треба щось робити! Такої врожайності ще не було!

І от на центральній площі організували Фестиваль Городини, головною зіркою якого став, звісно ж, гарбуз.

З усіх куточків міста з’їхались господарі зі своїми зеленими, помаранчевими, жовтогарячими гігантами. Гарбузи були плямисті, ребристі, гладенькі, довгі, круглі, смугасті, грушоподібні — наче самі змагались за увагу.

Була навіть спеціальна сцена, де відбувалося визначення переможців у трьох номінаціях:

 Найбільший Гарбуз — виграв дід Панас з Кадлубиці. Його гарбуз ледь помістився на причепі й важив більше за його пса.

 Найкрасивіший Гарбуз — отримала бабуся Соломія зі Снігурівки. Її гарбуз мав унікальний візерунок, схожий на зірки, і всі казали, що він точно магічний.

 Найсмачніший Гарбузяний Латте — приготувала бариста Яся з кафе на Завокзаллі. Її напій мав нотки кориці, меду і… трішки сонця, як вона сама казала.

Площа гуділа від веселощів. Були конкурси на найкраще гарбузяне пирогове обличчя, танці в капелюшках-гарбузах і навіть парад котів у костюмах "маленьких гарбузиків".

І хоч фестиваль був жартівливим, усі відчували — це не просто про городину. Це — про радість, про щедрість осені, про спільність. Бо гарбузи об'єднали всіх: і старих, і молодих, і господарів, і поціновувачів латте.

А дехто після того фестивалю почав вирощувати гарбузи й читати про старі сорти. Бо, як сказав ведучий заходу:

— Гарбуз — то не тільки суп. То — символ доброго року.

 

Фея Лісової Краси

 

Посеред густого лісу, десь поблизу Потіївки, де гілки старих дерев утворювали зелену стелю, а вітер шепотів старі повільні казки, жила Фея Лісової Краси.

Її домівкою був старий червоний мухомор, що виріс серед м’якого моху всіх відтінків зеленого та жовтого.

Будиночок був маленький, але затишний: у ньому стояла пічка, з труби якої йшов тонкий димок, а над дверима висів ліхтарик. Він світився м’яким бурштиновим світлом, щоб друзі Феї завжди могли знайти дорогу до її дому.

Щоранку Фея прокидалася, заварювала духмяний чай із пелюсток лісових квітів та цілющого коріння рослин і виходила на ґанок, щоб привітати світ.

Вона торкалася дерев, і їхні листочки сяяли яскравіше. Вона гладила мох, і він ставав м’якшим. Вона розмовляла з квітами, і вони розкривали свої пелюстки ще ширше. Квіти навіть всміхалися, але розуміли те лише бджоли ті метелики.

До неї часто приходили гості.

— Феє, Феє, допоможи! — просила Білочка. — Листя на моєму дереві тьмяніє, і я боюся, що воно захворіє.

Фея підійшла, погладила стовбур і прошепотіла:

— Не бійся, дерево, сонце й дощ завжди з тобою.

І листя знову засяяло зеленим смарагдом.

Прибігали їжачки, птахи, навіть сам вітер заглядав до її віконечка, приносячи новини з далеких країв.

Але одного разу ліхтар біля будиночка згас. Ніч настала темна, і друзі Феї загубили дорогу.

— Що ж робити? — занепокоїлася вона.

І тоді найменша світлячкова сім’я, що жила неподалік, сказала:

— Ми допоможемо! Ми будемо світити тобі щоночі, щоб твій дім ніколи не залишався в темряві.

З того часу, коли сонце заходило за обрій, навколо будиночка Феї спалахували сотні маленьких вогників. Наче зірки спускались донизу, до землі, і сяяли просто поруч.

І навіть у найтемнішу ніч усі знали: світло доброти завжди вкаже правильний шлях.

 

Історія про тепло людських рук, нитки радості

і трохи дерев’яного зніяковіння 

 

У місті Ф. весна того року затрималась трохи довше, ніж звичайно, й повітря було таке лагідне, що здавалося — час щось вигадати.

І от, однієї неділі, в’язальщики міста — бабусі з двору, молоді мами, студенти з гуртожитку, дівчата з магазину і навіть хлопці з місцевого технікуму — зібрались у парку й домовились:

— А що як… зв’язати одежу для дерев? Теплу. Яскраву. Веселу.

Ідея поширилась, як вірус радості. Кожен приносив нитки, рештки пряжі, кольорові клаптики.

Хтось в’язав гачком, хтось спицями, хтось просто зв’язував квадрати в цілі полотна. І незабаром на стовбурах дерев з’явились смугасті «шарфи», «жилетики», навіть «рукава» з китицями.

Були візерунки у формі сердець, хмаринок, кавових горнят, дивоквітів, навіть один грибочок і маленька вишиванка.

Кожне дерево мало свою унікальну «одежинку», і парки, сквери та вулиці стали виглядати, як галерея щастя та Показ Мод.

Дерева спершу розгубились. Вони такого не чекали.

— Це що, модний показ? — шепотіли вони листям і гіллям.

Але люди підходили, фотографувались, обіймали їх (так, прямо стовбури!), дякували за тінь, за затишок, за чисте повітря, за життя. І дерева спочатку зніяковили, а потім зрозуміли.

Їм стало приємно і затишно. Вони справді ніби ожили ще більше, розпустили молоде листя швидше, стояли рівніше, а крони сягали неба ще ближче.

У повітрі відчувався особливий настрій: місто немовби стало теплішим — не через погоду, а через турботу.

Відтоді у місті Ф. кожної весни влаштовують Фестиваль В'язаного Листя, де всі, хто вміє — в’яже обновки, а хто не вміє — просто приносить пряжу чи обіймає дерево. До речі, кажуть, що Фестиваль Обіймів теж скоро запровадять! Але поки що це секрет…

Бо у місті зрозуміли: навіть дерева цвітуть краще, коли знають, що їх люблять.