Читати книгу - "Тільки ця ніч, Ліліт Вайсс"

РОЗДІЛ 19: ТІНІ З МИНУЛОГО

Цей день почався з сумних новин. Ная отримала телефонний дзвінок від батьків, які повідомили їй, що потрібно повернутися додому. Вона була здивована, але водночас відчула, що це щось важливе. Може, це був знак? Вона дивилася на Даміана, який тихо сидів поруч, і її серце стискалося від розуміння, що щось зміниться.

— Мені потрібно поїхати, — сказала Ная, зберігаючи спокій. — Це невідкладно. Я не знаю, як це змінить все, що ми почали будувати.

Даміан відразу помітив зміну в її погляді. Вона була хвилювана, але й здивована, що сама не могла пояснити, чому це так важливо.

— Ти хочеш поїхати? — запитав він м’яко, але його голос трохи тремтів.

— Я не знаю, що зробити, — відповіла вона, відчуваючи важкість у грудях. — Я не хочу залишати тебе, але і не можу ігнорувати те, що відбувається вдома. Я просто не розумію, як поєднати це все.

Вони сиділи так деякий час, мовчки, намагаючись зрозуміти, як це змінить їхні стосунки. Для Ная було важливо бути поруч з родиною в цей момент, але вона також розуміла, що її серце вже було віддане іншій людині.

Даміан глянув на неї з повним розумінням. Він не хоче тиснути, але йому було боляче усвідомлювати, що відстань між ними знову збільшується. Вони не були готові до цієї розлуки.

— Я знаю, що тобі потрібно поїхати, — сказав він, схиляючи голову. — Але чи зможемо ми залишити це, що ми будуємо, позаду? Як тільки це знову затуманиться, я боюся, що ми можемо втратити те, що є між нами. Я не хочу цього.

Ная відчула біль у його словах, і вона зрозуміла, що для нього це також непростий вибір. Вони разом пережили багато моментів, і тепер, коли вони наближались до нової зміни, це не виглядало так просто.

— Я не хочу втратити те, що ми маємо, Даміан, — сказала вона, її голос трохи тремтів. — Але я також не можу залишити своїх близьких. Ти для мене дуже важливий, і я не знаю, як це поєднати. Мені здається, що я повинна бути там, щоб усе було на своєму місці, але боюся, що це змінить нас.

Він потягнув її за руку і подивився їй в очі.

— Ти маєш право піти, Ная. І я хочу, щоб ти відчувала, що я тебе розумію. Але, будь ласка, не забувай, що ми можемо залишатися один для одного, навіть коли відстань стає великою. Я не хочу, щоб ми втратили це, не хочемо одне одного просто забути. Ми можемо пережити це разом.

Вона знову подивилась на нього, і на її обличчі з’явилася посмішка, хоча і трохи сумна.

— Я не хочу, щоб ти думав, що я тебе забуваю, — сказала вона. — Ти — частина мого життя. І я не думаю, що все це можна просто втратити. Але я повинна вирішити, як поєднати це. Як повернутися додому і не втратити себе, твою підтримку, і те, що ми побудували.

Цей момент був критичним. Вони стояли на межі нового етапу в їхніх стосунках. Ная вирішила, що їй потрібно поїхати, але водночас вона відчувала, що ця поїздка не повинна стати перешкодою для їхнього майбутнього.

— Даміан, — сказала вона тихо, але впевнено. — Я повернусь. І ми поговоримо, коли я буду готова. Я не хочу, щоб між нами залишалося щось непорозуміле. Я хочу, щоб ти знав, що ти важливий для мене.

Він усміхнувся, і хоч ця усмішка була сумною, вона давала надію.

— Я чекаю, — відповів він. — Неважливо, скільки часу це займе. Я чекаю тебе.

І так, Ная вирушила в подорож додому, не знаючи, що чекає попереду, але відчуваючи, що тепер між ними є незречена обіцянка. Вони не залишали одне одного, навіть коли фізична відстань була великою.

Тим часом Даміан залишився на тому місці, де все почалося. Він дивився на горизонт і відчував, як в його серці з’являється і надія, і страх. Він не знав, що буде далі, але розумів одне — вони пройдуть через це, якщо їх зв'язок буде сильним.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍