Читати книгу - "Колекціонер спогадів, Віталій Механік"

9 Порозуміння

– Час у дзеркалі біжить назад, сонце в південній півкулі переміщується справа наліво. Закони фізики зберігаються, однак ці явища виглядають дивно, – Бурковець заплатив таксисту.

– Маячня, – буркнув Гарик і штовхнув дверцята.

– Те, що для тебе елементарно, для людей таємниця за сімома печатками.

– Розкажи бовдуру багатію. Він звик отримувати бажане за будь-яку ціну. Ти можеш збагатитися й жити у своє задоволення.

– Я й без нього жив нормально. А тепер все пішло шкереберть. З міста доведеться виїхати.

– Спомини хто йому постачатиме? Клієнт підсів на чужі радощі й страждання, бо своїх не має. Він повністю відморожений.

– Поживемо – побачимо, – Семен Якович підіймався сходами до масивних дверей.

– Треба змінювати місто, а ліпше всю країну, – сердився Гарик.

– Згоден. Кругом знайдеться негідник, який вимагатиме неможливе, – старий зупинився в освітленому фойє, зиркнув направо й наліво, пробігся поглядом по головах пасажирів. – Де він?

– Протверезій спочатку. Я схожий на високоточний приймач? Добре, що пощастило локалізувати клієнта.

Демид походжав біля табло графіку руху поїздів, тримаючи в руці пакет. Юнак розслабився й почувався впевнено.

Семен Якович підкрався ззаду й одним точним ударом по шиї вимкнув хлопця. Підхопив обм’якле тіло під пахви, витяг у  присмерк перону та посадовив на лаву.

– Викликаю «швидку», – мозок старого працював у турборежимі.

– В лікарню повезеш? – Гарик озирався на людей. Їх мало й ніхто не зацікавився хуліганським вибриком Бурковця.

– Я хіба божевільний? Треба витягти з його пам’яті точну карту дій. А тоді в завод.

– Там охорона.

– Хе-хе! – скривився колекціонер. – Натякну Захару Івановичу, і той прилетить разом зі своїми горилами. Поки триватимуть розборки, ми заліземо в підвал. Кращого варіанту я не бачу.

– Може спрацювати, але є завеликий чинник ризику. Що як багатій за тебе реп’яхом учепиться.

– Наше життя – ризик та гра. Візьму шприц зі снодійним, – старий дихав страшним перегаром, чим відлякував людей, котрі мостилися на лаву поруч з Демидом.

Підійшов електропотяг. З вагонів гронами просипалися пасажири, розкуповували в лоточників пиріжки, хрустке печиво й охолоджені напої. Деякі  бігли по пиво. Жінки виводили дітей подихати свіжим повітрям, а змучені провідники витирали рясний піт.

Почулося завивання сирени «швидкої».

– Знайдуть? – Гарик штурхонув хлопця.

– Я пояснив, – Семен Якович угледів медиків й голосно гукнув: – Ми тут!

– Що з ним? – високий чоловік з валізою нахилився до Демида.

– Втратив свідомість. Нічого страшного. Просимо терміново відвезти додому, – скоромовкою забелькотів колекціонер. – Знаєте, жарко, тиск… Таксисти не беруть… Бачите, я трішки п’яний. Бояться, що блюватиму. А я справний. Ніколи. Ми й заплатимо за турботу.

– Ви родич?

– Дядько, – збрехав Якович, бажаючи якнайскоріше забрати Демида з вокзалу. Слуги Бора вже близько: Гарик відчув.

– Ноші потрібні, – сумно сказав медик.

– Пів години втратимо. Сходи, – заперечив Гарик.

– Я поможу. Попід руки й гайда, – заметушився Бурковець, сполохано озираючись на збіговисько пасажирів. Ворогам у натовпі легко сховатися й раптово напасти.

– А ви подужаєте? – молодий фельдшер критично поглянув на постать Бурковця.

– Я Демида самотужки до лави дотяг, – обурився старий.

Вся привокзальна площа в цю пізню пору захаращена автівками. В кафе й барах вирувало життя. Молодь охоче заповнювала місця під навісами й насолоджувалася нічною прохолодою.

«Швидка» стояла біля пам’ятника Тарасу Григоровичу.

Семен Якович, кидаючи навсібіч підозрілі погляди, стійко дотяг непритомного юнака до карети й нахабно поліз усередину. Гарика посадовив на коліна.

Водій увімкнув сирену й вирулив з площі на дорогу.

– А щоб автодору в пеклі горіти! – лаявся водій, оминаючи численні вибоїни.

Студент почав приходити до тями. Глухо застогнав, розплющив очі, побачив старого.

– Це знову ви, – розпачливо похрипів юнак.

– Рятую тебе, дурня, від великих проблем.

– Чому ви чіпляєтеся до мене? Вам кортить знати про Заповідник?

– У мене є вагома причина потрапити до нього. Я захищатиму тебе від слуг Бора, але потрібна інформація. Сподіваюся на порозуміння.

– Здається, вибору нема, – у Демида тріщала голова.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍