Читати книгу - "Колекціонер спогадів, Віталій Механік"

10 Розповідь Демида. Фея чи відьма?

Я здогадувався, що ви погано про мене думаєте, проте і я бачу у вашій особі ворога, бо маю підозру, що ви один з Обізнаних. Ви – мисливець. Мета – моя пам’ять. Колекціонер спогадів… Що ви запхаєте замість споминів про Заповідник? Подорож на Канари? Мальдіви? Безглуздя. Для мене вони не мають цінності, бо чужі. Мені важко зрозуміти чого бракує людям, котрі приходять до вас. А, правильно, в кого сталася біда, хочуть позбутися гіркоти втрат. Осуджувати їх не маю права, адже самого поки оминало лихо.

Та жінка… Звичайне приємне обличчя. Великі блакитні очі, прямий ніс, тонкі губи й коротке русяве волосся. Вік… Приблизно сорок п’ять, проте зовнішність буває оманливою. Вбрання болотного кольору без прикрас.

Ота «мавпа з гранатою» крутилася поруч і пищала наче самець синиці весняної пори.

Жінка прикрикнула, й створіння непевної статі щезло на мою превелику радість.

Чоловіки зняли мене з воза та поїхали далі. Натовп розчинився, а я лежав зв’язаний в пилюці. Жінка розглядала мене мов рідкісний експонат музею. Подумалося, заспиртують та показуватимуть як прибульця.

– Чого мовчиш? – жінка розірвала завісу мовчання.

– Що казати? – люто глянув на даму. В казку потрапив? Хто біля мене? Фея чи відьма? Говорить моєю мовою. Еге, та це ж одна зі зниклих двадцять п’ять років тому робітниць заводу. По віку сходиться.

– Як ти сюди потрапив? – очі крижинки.

– Тим самим шляхом з підвалу заводу. Пам’ятаєте?

– Один?

– Звісно. Мої колишні товариші ганебно втекли, а мене засмоктав кисіль і притяг до вас. Я був проти.

– Дорогою щось натискав?

– Символи, – мені приховувати нічого.

– Все, як тоді, – стиха проговорила жінка. – Пообіцяй не робити дурниць, і я розв’яжу руки.

– Обіцяю. Куди я подінуся? Гадаєте, після зустрічі з милою пташкою мені кортить бігати вашим Заповідником?

– Ім’я?

– Демид.

– Елла, – жінка розплутала мотузку.

Я розтер затерплі кінцівки й звівся на ноги.

– Звідки дізнався назву нашого світу?

– Ота істота з шокером сказала.

– Сейна.

– Я думав, то хлопець.

– Їй лише п’ятнадцять. Тобі пощастило.

– В якому сенсі?

– Вона вчасно вистежила келенкена з роду нелетючих хижих птахів з міоцену. Птах войовничий і залюбки тебе з’їсть.

– Я вже здогадався. Його засмажать?

– В жодному разі. Цінний відновлений екземпляр. За межами частоколу гуляти забороняю, бо там бігають дроморніси, геніорніси, сильвіорніси та апторніси. Вони великі й небезпечні, хоча нагадують гусей, курей і журавлів. Наш район опікується пернатими. Тут я головна.

– Допоможете повернутися? – в мене жевріла надія швидко покинути Заповідник.

– Виключено, – жорстко сказала Елла.

Ось такий присуд. Без варіантів.

– Бачу, важко змиритися. Я теж колись плакала, голодувала, до підвалу на галявині бігала… Хибне натискання на символ призведе до викиду в мертві світи. Будеш під цілодобовою охороною. Ми спрацюємося. В Заповіднику багато роботи, а рук мало.

«Оце попав, – подумалося мимоволі. – Стану зниклим безвісти. Мати з ніг зіб’ється шукати по лікарнях та моргах».

– Розумію, потрібна адаптація, – майже лагідно мовила жінка, – тому завтра вранці підеш до вченого орнітолога Мако. Доба в нас така сама – двадцять чотири години.

Я змушений підкоритися. Лізти через частокіл, бігти лісом, де вільно блукають кровожерливі пташки, аби потім щезнути в мертвих світах? Шах і мат. А в нашому світі дивуються, куди безслідно пропадають люди. Я став одним з пропаданців.

– Нагодуєте? – я втратив надію, а без неї життя паскудне й прісне.

– Маєш кислий вигляд.

– Так. Охорона… Я можу повіситися, втопитися, якось інакше вкоротити собі віку. Мене ваші заборони не зупинять.

– Попервах усі так налаштовані, – Елла гукнула помічницю. – Спочатку скуштуй натуральні страви. Вони піднімуть твій настрій.

Мені фіолетово, та коли апетитно запарували вареники, политі сметаною, облизнувся й підсів до столу.

Низенька рум’янощока жіночка, ласкаво посміхаючись, піднесла до вареників меду, шматок м’яса, приправи й кухоль шипучки.

Я обережно скуштував напій. Звідки в троглодитів газований компот? Спробував дізнатися, проте куховарка лише проспівала пташиним цвіріньканням кілька слів. Домовлятися проблематично. Вчити місцеву говірку без операції на голосових зв’язках практично неможливо. Цікавішим буде спілкування з орнітологом Мако. Навряд чи він розмовлятиме зі мною на мигах.

Вареники зроблені з пшеничного тіста, а начинка нагадувала печінку. М’ясо куряче. Мабуть, в Заповіднику існували ферми з вирощування гігантських пташок. Одна тушка нагодує ціле поселення. Страусячі хазяйства відпочивають. Спеції мали екзотичний смак. Ототожнити зі знайомими перцем, гвоздикою, часником не зміг, але вони гарно відтіняли смак м’яса. Я ледве доїв, а коли куховарка принесла десерт, щиро подякував і відсунув жовту драглисту масу на край столу. Хотілося пити. Я показав на порожній кухоль. Жіночка помчала до приземкуватої будівлі. Я за нею. Всередині стояла висока дерев’яна місткість з краном. Куховарка націдила в кухоль густої маси, а потім наповнила до верху шипучою водою з труби, що виходила з-під долівки. Невже свердловина? Я десь чув, що в карстових печерах вода природним чином насичена вуглекислотою, тому загадка пояснювалася досить просто. А з другого боку місцеві користуються зброєю паралітичного типу. Дивний гібрид дрімучого середньовіччя й просунутої технології.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍