Читати книгу - "Світован. Штудії під небесним шатром"

має смерти. Тіло тих, хто любить, смертне, а любов — ні… Ти не хвора. Хоча ні, ти прекрасно хвора. Таким мали б заздрити всі здорові… Йди з Богом і люби так, як каже серце…

Залишився один чоловік, хлопчакуватий, сміхотливий, що досі намагався всіх веселити, і тепер, коли розійшлися, не знав, як себе природно вести.

— Ти, виджу, не хворий, — обізвався до нього старий, — але чесно висидів цілий день. І заслужив вечерю з нами.

Чоловік, хіхікнувши, перехилився за колоду і дістав клунки. Їх залишили хворі як віддарунок. Тут же він став розкладати прості селянські продукти. Світован кинув у мочило волову шкуру і розгатив гребельку. Скинув і замочив сорочку. Сам ступив у воду босоніж і вмився до пояса. По його похиленій спині, по очах, занурених у себе, я зрозумів, що був утомлений, як ніколи. Здавалося, він уже не має сил на бесіду, проте гостя слухав дуже уважно.

— Я не хворий, факт, — жваво говорив той, — зате хворий мій дараб, мій наділ під горою Гранкою. Родить добре там лише камінь, гори каменю збираю кожної ярі і кожної осені. Плугами вже орати мені не хочуть — лемеші гнуться, як бляха. Дванчастою мотикою бухаю кам'яницю. Копаю і плачу. А покинути не можу — вище в землі спрятані мої дідо і няньо. Вони з сього жили, а я мучуся. Заклятий терен. Заклятий дзвоном…

— Яким дзвоном?

— Церковним. Во врем'я оно, як говориться, була на плішині Гранки церквиця під дранкою. Вітри її рознесли. Дерево розтягли на загороди, а дзвін, добрий, мідний, залишився. Казали старі людкове, що твар Марії-Терезії була на ньому вибита. Дзвін хопилися стягнути волами в діл. І пробили підземну яму. Волів вирятували кіньми, а дзвін потав. До рана затягнуло його глеєм. Якраз посеред моєї парцели… Молодь цірить зуби — не розказуйте, діду, казки. А я знаю, що дзвін там. Чую його. Буває, після денної труднації задрімаю, як заєць, під бузиною і чую: «Гу-у-у…гу-у-у…» Прохоплюся — де? І ні звуку. А він, знаю, там… нудиться, тривожить грунт… Звиняйте, що я з такими фіґлями до вас прибився. Ви людей гоїте, може, знаєте щось зарадне і для землі…

— Посутньо кажеш, хлопе, — відповів старий. — Людське тіло із землі ліплене. Лишайся ночувати, а завтра обзоримо твоє кам'яне поле.

— Дякую файно, та я домашній челядник, у чужині не ночую. Збіжу собі холодком.

Він пояснив, як знайти його обійстя, і пірнув у темінь.

Нічна тиша замкнулася над нами. Місячні промені прямовисно впиралися в Ільків горб, ніби ссали ранню росу. Було тихо й спокійно. Я довго не важився порушити цей устояний мир згаслого дня.

— Як гадаєте, той чоловік справді чує щось? Цей знак надійний, що дзвін там?

— Знаків немає. Ми самі їх вигадуємо і прочитуємо. Але дзвін може бути в землі.

— Багато було сьогодні хворих, — сказав я, щоб якось закрити провислу тему.

— Хворих? Не знаю… Часом мені здається, що лише хворий може бути направду здоровим…

— Але здоровими хочуть бути всі.

— Так. Бо здоровля — то свобода. Здоровля і віра — найбільші дві свободи.

— А що тоді найбільша несвобода? — запитав я.

— Гріх, — притишено сказав він.

Тоді я ще не був готовий це зрозуміти. Але продовжив розпити.

— А як ті люди так дружно зібралися? Звідки вони знали, що ви готові прийняти їх?

— Волова шкура їм се звідомила.

— Яким чином?

— Дуже простим: шерстинки з неї стекли потічком у долину, і сільські жони, які полощуть цуря, вгледіли їх. Не пошлю ж я сорокою звістку, правда? Мушу обходитися тим, що є… Та ходімо вже до сну. Ми нині заслужили його.

Я теж підвівся. Я вже починав звикати до його нехитрої філософії: «Ніщо в сьому світі не дається просто так, усе треба заслужити». З синього зошита.

«Що світ — те і я»

Я бачив, коли він, помолившись, лягає, і чув, як засинає, — вмить, як велика птиця, тихо склавши натруджені крила і склепивши цупкі, неначе берестяні, повіки. Але ніколи не бачив, як і коли він встає. Після пробудження я завжди заставав його вже на ногах. І тепер, після втомливого дня, довгого спання не було й мені.

— Вставай, день хоче бути! — гукнув він знадвору. — Вся живина Божа давно вже клопочеться.

На підвіконні в мисочці лежали ягоди, лискучі, як під лаком. Наші з ним улюблені чорні дикі черешні, подзьобані птицями. Нічого в світі немає солодшого. Я вмився, і ми сіли до снідання, ним приготованого, — кисляк із накришеними огірками, редькою, кропом, зубком часнику і краплиною олії. І хліб. Ми найчастіше цим снідали. Або токаном-мамалигою з тим же кисляком. Добре, коли була ще й бринза.

Волова шкура знову була перекинута через жердину, з неї цяпала в траву вода.

— Лічниця сушиться? — запитав я. Просто, щоб зужити одне з його слів. Вони смакували мені не менше, ніж його страви.

— Ай. Бо хворота, як усяка біда, липне — нараз не оддереш. А так прополощеться квасною водою, прокалиться на сонці… У нинішніх шпиталях це називають смішним словом — «дезінфекція». В давнину було простіше. На воротах лічниць, напханих болем, писалося: «В ім'я Господа вхід смерті заборонений!» Але думаймо про днешній день. Ми вчора щось пообіцяли тому газді кам'яного поля.

— Так. Цікавий дядько.

— Еге, не торішнього літа чоловік. Наспівав нам і про липове клиння, і про білу березу. Ну що ж, тіло сите — ноги в руки.

І ми рушили, збиваючи важкі, як ртуть, роси. Пустилися порожнем. Я спитав, чи не вкраяти на дорогу хоч хліба.

— Хліб нас сам найде, — кинув він не обертаючись.

Простори довкола розляглися так широко, так привільно, що очам було мало, кортіло спивати їх грудьми. Як у тій пісні співається: «Верховино, світку ти наш!» Зелене безмежжя ряхтіло в ясноті молодого дня. Гори гойдалися в легкій імлі, як кінські гриви. Вітерець, пронизаний променями, котив обабоки сиві габи папоротей. Дух і серце спирав огром дзвінкої просторіні, і дзвеніла в тобі радість злуки з цією неземною благодаттю.

«Ся краса вхопила моє серце», — сказав би чоловік, що йшов мовчки попереду. Помалу починав я осягати його напучування: «Виходь щодня в мандри. Диво само не прийде. Диво простору, відкритої природи, коли твоє тіло рідниться з усією землею, повітрям, світлом, водою, вогнем і всім земним населенням».

Ми йшли ледь наміченим пішником у папоротях по пояс. Поки не вперлися в розпуття двох вівчарських плаїв. «Там, де дорога чихає», — казав учора Микула, котрий мав