Читати книгу - "Місто собачих снів"

такою назвою більше нема… Моя, – твердо сказав хлопець.

Шеф сказав щось на зразок “Ти диви, які таланти”, нагадав про результати “після обіду” і пішов. Поганий настрій Грині зіпсувався остаточно. “Чого це він про Групу запитував? Знову будуть казати: дивіться, юначе, щоб ваша “музика” не заважала науці! В вас попереду аспірантура! Там не можна розпилювати увагу на дрібниці! Мудаки!”.

Хлопець бридливо здмухнув з підвіконня кількох дохлих мух.

А для чого мені ця аспірантура? Ну, підготую я диссертацію. Буде ще один посередній Кандидат. Так, так, ще один посередній! Бачу я хто вашу аспірантуру закінчує. Одні Мєндєлєєви! Аж страшно дітей вчитися до вас віддавати… Спеціалісти вузького профілю, щоб вас негри покусали…

Цікаво, раптом подумалося Грині, наскільки віруючі люди поступають у духовну семінарію, якщо у нашому Інституті такі інженери? А що ж тоді робиться у Медінституті?!

Гриня відійшов від вікна і спересердя сплюнув у лабораторну раковину.

Може кинути це все? Займатися тим, чим хочеш, тим, до чого маєш хист! Займатися, а там буде видно… Гм, цікаво побудоване наше життя: ми робимо те, за що платять, а не те, що вміємо; вчимося там, де маємо можливість; переважно спимо з тими жінками, яким подобаємось, а не які подобаються… Можна продовжувати список.

До речі, про жінок. Може, попросити в Михася номер телефону цієї Мар’яни-Маркіти? Обов’язково треба попросити. В понеділок, після репетиції… Або нехай запросить її в “Гайку”!

Так, що в нас з синтезом? Ніби все. Тепер порахувати, зважити, вколоти пробу в хроматограф… Ще й колбу цю бляцьку помити. Порахував. Зважив. Вколов. Миколо Сергійовичу! Так, зробив. Все добре? Слава Богу. Ну, я пішов? До побачення. До завтра. Вибачайте, до понеділка… Всього доброго.

РОЗДІЛ 7

Дзинь-дзинь.

– Ану, подивимось, хто це до нас прийшов, – донісся з-за дверей Мамин голос.

Двері відчинились. Після тьмяного під’їзду світло передпокою неприємно різануло по очах. Гриня мружачись і посміхаючись ступив до помешкання.

– Гліша! Гліша плийшов! – маленька Юлька кинулася до брата. – Мама, Гліша плийшов!

Мама, що відчиняла двері, відступила вбік і, посміхаючись, дивилась на дітей.

– Привіт, зайка. А що я тобі приніс? – Гриня по-змовницьки присів навпочіпки, дістав з кишені шоколадку і простягнув Сестрі. Юлька радісно схопила подарунок.

Тут Климовському стало соромно. Він пригадав, як десять хвилин тому дивився в продуктовому магазині на дві пожмакані купюри на власній долоні і серйозно вагався чи купувати йому щось для Сестри. Гриня ще раз ніжно обійняв Юльку і підвівся:

– Привіт, Ма. А Батько де?

Світлана Іванівна махнула рукою.

– А, не кажи. Та де може бути? На Фірмі своїй… Ненормований робочий день у них постійно. – І, стенувши плечима, скептично додала: – Приватний сектор хіба зрозумієш?.. Роздягайся, сина. Він скоро прийде, не турбуйся. Добре, що ти прийшов. Заночуєш тут?

Гриня буркнув “угу”, роззувся, завченим рухом повісив куртку на вішак і поплентався за Мамою до кухні. В кухні смачно пахнуло – Світлана Іванівна готувала вечерю. Хлопець примостився на табуретці і огледівся:

– Нові штори? – здивувався Гриня. – Коли це ви встигли?

Мама відірвала погляд від погрозливо шиплячої пательні.

– Так, так, забула тобі сказати. Це Батько з роботи приніс… Білоруси до них під прохідну приходили, продавали. Недорого… Йому сподобалися, от і купив…

Тут до кухні, немов маленький вихор, увірвалася Юлька і вмостилася у Грині на колінах.

– Бачиш, Гліша, – ткнула пальчиком вона у світловолосу ляльку, – це Катя… Катя – моя доця…

– Юля, не набридай Гриші, – не оглядаючись кинула Мама. – Він втомився на роботі.

– Нічого, Ма. Все окей, – Гриня обійняв Сестру. – А скільки Каті років?..

Климовський зачудовано слухав дзвінке дитяче щебетання і чомусь подумав, що в його неповні 23 роки вже багато хто має своїх, отаких круглопиких і великооких. Його приховані батьківські інстинкти розвіяли раптові “дзинь-дзинь-дзинь!”. Юлька зірвалася з Гриніних колін і, з криками “Тато, Тато!”, погнала у коридор. Мама, витираючи руки об фартух, пішла відчиняти. Слідом почвалав Гриня.

– Які люди до нас завітали! – ще з порогу промовив Климовський-старший. – Славетні наукові світила! Найкращі музиканти! Я не вірю своїм очам! – Було помітно, що він радий і в доброму гуморі.

Батько і син обнялися. “Мене так зустрічають, немов я з фронту приїхав, – ненароком подумав Гриня. – А Юлька ондечки скаче, щебече, а на неї не звертають уваги. Типова ситуація повернення блудного сина…”. Він взяв Сестру на руки і поніс до кухні.

Батько швидко переодягнувся і невдовзі з’явився з пляшкою вина у руці. Родина Климовських сіла за стіл вечеряти.

– Щось ти, сина, зовсім від нас відрікся, – наливаючи вино у келихи, сказав Батько. – Тепер кожна твоя поява, немов свято якесь… – Він підняв келих. – Ну, будьмо здорові…

Всі, окрім Юльки, пригубили вино і приступили до вечері.

– Ну, Григорій, як твої справи? – запитав Батько. – Що там з аспірантурою? Беруть тебе чи ні? Група як? Коли ти вже нарешті Батькові автограф дасиш?

Гриня меланхолійно накладав в тарілку салат з капусти.

– Та ніби все окей, – пробурмотів він. – Аспірантура? Кажуть, що беруть… З наступного року. Щоправда, як робити наукові дослідження в умовах, коли 90 відсотків приладів не працюють і навіть не збираються, ніхто не каже. Не додумалися ще, бачте, на цю тему диссертацію захистити… Ма, передай хліб, будь-ласка… Дякую. Знаєш, Тату, іноді банальних речей не вистачає. Бюретки якоїсь чи щось подібне… Смішно.

Але ніхто не засміявся. Юлька поїла, сказала “Дзяпую” і побігла до іграшок. Гриня проводив її порожнім поглядом.

– А Група репетирує… – продовжив він. – Через два тижні на відбірковому турі одного фестивалю в “Гайці” граємо. Придивіться, вже афіші по Місту розклеїли…

– А що це за “Гайка” така? – перебила Мама.

– Це, Ма, клуб такий нічний… Недалеко від центру, на вулиці Даниловича. – Гриня почухав голову. – Що б ще такого сказати… Колись “Гайка” була дуже стильним місцем тусовки хороших музикантів. Зараз, переважно, там крутиться так звана “золота молодь”… Сама розумієш, щоб відпочивати у нічному клубі потрібні гроші. Хоча, музиканти “Гайки” теж не цураються. Та й лише “Гайка” проводить подібні заходи, як от, наприклад, даний рок-фестиваль…

– Ти казав, що це лише відбірковий тур. А, власне, сам фестиваль коли? – запитав Батько.

Гриня махнув рукою.

– Аж весною! На День Міста, на великій сцені в Парку Культури. – Він підчепив на виделку шматок сиру і додав: – Принаймні, так завжди було.