Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу"

посідав, безперечно, високе становище при Імператорському дворі, але Імператор та Імператриця нікого так не любили, як Третього принца. Вони не раз радили йому оселитися в палаці, але він віддавав перевагу своєму старому будинку, де міг жити вільно, задля власного задоволення. Після церемонії визнання повноліття, яка супроводжувалася Одяганням хакама й головного убору, Третій принц дістав звання «хьобукьо{89}».

Перша принцеса оселилася у східному флігелі південно-східної будівлі в садибі на Шостій лінії, яку займала колись пані Мурасакі. Все тут залишивши таким самим, яким було за її життя, принцеса постійно, день і ніч, з любов’ю згадувала про покійну. Другий принц також часто приїжджав сюди, щоб відпочити у головній частині будинку. Він одружився з другою дочкою Правого міністра{90} і в палаці займав покої Умецубо. Люди ставилися до нього з великою пошаною і вважали гідним стати наступним принцом-спадкоємцем.

Правий міністр Юґірі мав багато дочок. Старша прислуговувала у покоях принца-спадкоємця і встигла заслужити його виняткову прихильність. Ніхто не сумнівався, що й молодші дочки у свій час вийдуть заміж за принців крові, з чим погоджувалася і сама імператриця Акасі. Тільки от принц Ніоу думав по-іншому й вважав неприйнятним одружуватися з чужої волі. Хоча Юґірі не був впевнений, що всім його дочкам вдасться по черзі вийти заміж, як того вимагав звичай, за віком, тобто спочатку старшій, а потім молодшій, але він приділяв велику увагу вихованню кожної з них, не приховуючи, що охоче піде назустріч тому з принців, хто матиме намір з ним поріднитися. Останнім часом головну надію чимало принців та вищих вельмож покладали на те, що саме Шоста його дочка віддасть перевагу одному з них.

Після смерті Ґендзі численні жінки, які служили у садибі на Шостій лінії, обливаючись сльозами, роз’їхалися по своїх власних оселях доживати віку. Пані Ханацірусато переїхала у Східну садибу на Другій лінії, що дісталася їй у спадок від Ґендзі. Третя принцеса-монахиня оселилася в будинку на Третій лінії. Імператриця Акасі останнім часом залишалася у палаці, і будинок на Шостій лінії збезлюднів і запустів. Спостерігаючи за всім цим, Юґірі підсумував: «Здавна відомо чимало випадків, коли дбайливо розбудована й виплекана руками господаря садиба після його смерті ущент руйнується і всіма геть-чисто забута, стає сумним образом непостійності світу й марноти людських сподівань, тож, поки я живий, я не дам цьому дому запустіти й не допущу, щоб обмілів людський потік на широкій дорозі до нього», — і перевіз на місце Ханацірусато до будинку в північно-східній частині садиби Другу принцесу{91}, щоб по черзі, через кожних п’ятнадцять днів, відвідувати то її, то першу дружину Кумої-но карі на Третій лінії.

Що стосується прекрасно опорядженого будинку на Другій лінії і Весняних покоїв у садибі на Шостій лінії, які набули серед людей слави дорогоцінних палаців, то вони призначалися численним онукам пані Акасі, малолітнім принцам і принцесам, якими вона й опікувалася. Правий міністр Юґірі, наче відданий син, виконуючи заповіт покійної Мурасакі, всіляко підтримував усіх її колишніх служниць у садибі на Шостій лінії. «О, якби вона не покинула нас так рано! — думав він іноді. — Як я догоджав би їй! На жаль, вона пішла зі світу, так і не підозрюючи про мою відданість». Не було на світі нікого, хто б досі не оплакував смерті Ґендзі. Світ немов занурився у морок, а людей переслідувало усвідомлення безпросвітності життя. Та найбільше, звісно, сумували знайомі жінки, принци й принцеси з його рідні. Не минало ні хвилини, щоб вони не згадували і про пані Мурасакі, яка залишила в їхніх серцях незабутній слід. Мабуть, тому цвіт весняних вишень здається нам таким прекрасним, бо живе він недовго.

Син Третьої принцеси{92}, за порадою Ґендзі, перебував під особливою опікою колишнього імператора Рейдзея. Його імператриця-дружина Акіконому, вельми засмучена тим, що не має власних дітей, охоче дбала про нього. Коли Каору сповнилося чотирнадцять років, у палаці імператора Рейдзея справили для нього обряд Одягання хакама й головного убору, а другого місяця того ж року йому присвоїли звання «дзідзьо». Восени він став Укон-но цюдзьо{93}, потім стараннями того ж імператора Рейдзея, що мав, як видно, свої причини поспішати, був підвищений у ранзі з отриманням відповідної платні й таким чином повної незалежності.

Каору поселили у флігелі палацу Рейдзея поруч з найвищими покоями. Імператор подбав про добробут свого вихованця, особисто підібрав для його обслуговування молодих жінок, дівчаток-служниць із нижчої прислуги. Зазвичай навіть дочкам мало хто приділяє стільки уваги.

Наймиловидніших, найблагородніших і найбездоганніших своїх служниць родина імператора Рейдзея та імператриці Акіконому перевела на службу до Каору. Словом, Імператор доклав усіх зусиль, щоб Каору жив у повному достатку, ні в чому не відчуваючи нестачі. Він дбав про юнака не менше, ніж про свою єдину улюблену доньку, яку народила йому ньоґо Кокіден{94}. Чи не була причиною тому його щораз більша з кожним роком прихильність до імператриці Акіконому? Так чи інакше, багато хто, спостерігаючи за всім, не знаходив пояснення...

Третя принцеса жила тихо і спокійно, не думаючи ні про що, крім молитов. Кожного третього місяця підносила вона хвалу будді Аміда, двічі на рік влаштовувала Читання восьми сувоїв сутри Лотоса. Її дні, цілком віддані служінню Будді, тяглися одноманітно, і лише відвідини сина у садибі на Третій лінії розвіювали її самотність і розраджували так, наче він був їй батьком, а не сином. Завдяки прихильності як теперішнього, так і колишнього імператорів, з дитинства пов’язаний ніжною дружбою з усіма принцами, починаючи з принца-спадкоємця, Каору був для багатьох настільки бажаним гостем, що, як часто сам нарікав, мав би розірватися на частини, щоб усіх задовольнити.

Ще у дитинстві випадково почуті людські розмови зродили в його душі болісні сумніви, але поруч не було людини, яка могла б їх розвіяти. Розуміючи, як неприємно буде матері, якщо він хоч словом або поглядом натякне їй на свої підозри, Каору страждав мовчки. «Що сталося насправді? — запитував він себе. — Який збіг обставин прирік мене на ці душевні муки? О, коли б я міг, як принц Дзенґьо{95}, сам проникнути в цю таємницю...

Блукаю у пітьмі,

Та хто розвіяти її зуміє?

Невже судилося мені

Свій вік прожити, не дізнавшись,

Де мій початок і де кінець?»

Однак ніхто не міг йому відповісти. Постійно роздумуючи над цим, він наче страждав від якоїсь невідомої хвороби. Його вкрай бентежило, що матір у такому молодому віці вирішила постригтися у монахині. «Невже на неї зійшло раптове духовне просвітлення? А, може, ненароком вона у чомусь помилилася, після чого мирське життя їй спротивилося? Але чому люди про цю таємницю мовчать? А що, як всі все знають, але не сміють мені сказати?.. — думав Каору. — Хоча мати і присвячує молитвам усі дні і ночі, але хіба слабка, безпорадна жінка зможе досягти просвітлення. Та й п’ять перепон стоять цьому на заваді{96}... Я маю допомогти їй принаймні у прийдешньому житті...Очевидно, той чоловік також пішов зі світу тому, що не зміг винести душевних мук. Як би я хотів зустрітися з ним хоча б на тому світі!» Каору був готовий відмовитися від обряду Одягання хакама й головного убору, але вже не